Марсіянин - Енді Вір
Тоді я завмер. Я чекав.
Точно на початку години прийшло повідомлення.
ЗАПУСhexiditНАКОМПМАРСХ,ВІДКФЙЛ-/usr/lib/habcomm.so-ПРОКРУТДОІНДКСЗЛІВ:2AAE5,ЗАМІН141БЙТТАМИ,ЩОВНАСТПОВД,СТІЙПЕРДКАМРПДЧАСЗНІМКЗА20ХВПІСЛЦЬГОПОВД
Господи Ісусе. Гаразд…
Хочуть, щоб я запустив «hexedit» на комп’ютері марсохода, тоді відкрив файл /usr/lib/habcomm.so, прокрутив до індексу 2AAE5 десь ізліва, тоді замінив рядки тією 141-байтною послідовністю, яку NASA пришле в наступному повідомленні. Наче зрозуміло.
Також, невідомо для чого, вони просять мене залишитися надворі під час зйомки. Навіщо? Скафандр закриває усі частини мого тіла. Навіть скло шолому відбиває майже усе світло. Але якщо хочуть, то нехай.
Я зайшов усередину і переписав повідомлення, щоб не нічого не забути. Тоді я написав коротку записку і знову вийшов. Зазвичай я закріпляв записку і повертався до Дому, але цього разу мені треба постовбичити тут до знімка.
Я показав великого пальця і свою записку з написом «Егеееей!»
Це серіали сімдесятих винні.
•••
– Я просила знімок, а у відповідь отримала якийсь комікс? – накинулася Енні на Венката.
– Ти отримала фото, досить скиглити, – сказав він, тримаючи телефон плечем. Він приділяв більше уваги діаграмам, що лежали перед ним, аніж розмові.
– «Егеееей!» – передражнила Енні. – Навіщо він це зробив?
– Ти колись зустрічалася з Марком Вотні особисто?
– Добре, добре, – сказала Енні. – Але я хочу фото з його обличчям якнайшвидше.
– Не можна.
– Чому?
– Бо коли він зніме шолом, то помре. Енні, мені треба йти, прийшов програміст ЛРР, має щось термінове. Бувай!
– Але… – почала казати Енні, але він закінчив розмову.
Джек, що стояв у дверях, сказав:
– Це не терміново.
– Еге ж, – сказав Венкат. – Чи можу бути корисним?
– Ми тут подумали, – почав Джек. – із цим зламом марсохода, певно, доведеться трохи поморочитися. Можливо, знадобиться обмінятися з Вотні кількома повідомленнями.
– То нічого, – сказав Венкат. – не поспішайте, робіть усе як треба.
– Ми могли б упоратися швидше, якби час передачі сигналу був меншим, – сказав Джек.
Венкат спантеличено на нього подивився.
– Маєте план, як стягнути Марс і Землю ближче одне до одного?
– Землю можна не чіпати, – сказав Джек. – «Гермес» тепер за сімдесят три мільйони кілометрів від Марса. Це всього чотири світлові хвилини. Бет Йогансен – чудовий програміст. Вона може направляти Маркові дії.
– Не обговорюється, – сказав Венкат.
– Вона ж сисадмін місії, – наполягав Джек. – Це її рідна галузь.
– Не можна, Джеку. Екіпаж і досі нічого не знає.
– Та що з вами таке? Чому ви їм не скажете?
– Я відповідаю не тільки за Вотні, – сказав Венкат. – у мене ще п’ять астронавтів у далекому космосі, і їм треба зосередитись на своєму польоті. Ніхто про це не замислюється, але статистично вони зараз у більшій небезпеці, ніж Вотні. Він на планеті. А вони в космосі.
Джек знизав плечима.
– Гаразд, зробимо все повільно.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 98 (2)
Ніколи не розшифровували 141 випадковий байт, по півбайта за раз?
Це нудно. І складно, коли немає ручки.
До цього я просто вишкрябував літери в піску. Але цього разу мені треба було переписати символи на щось переносне. Першою моєю думкою стало: «Візьми ноутбук!»
У кожного члена екіпажу був свій ноутбук. Тож я маю до своїх послуг одразу шість. Точніше, я мав шість. Тепер я маю п’ять. Я думав, що нічого з ним на вулиці не станеться. Це ж електроніка, правильно? За короткий час вона не охолоне, і кисень їй ні до чого.
Він здох миттєво. Екран почорнів, коли я ще зі шлюзу не вийшов. Виявляється, що якщо екран «рідкокристалічний», то в ньому там якась рідина. Я так думаю, що вона або замерзла, або википіла. Треба залишити відгук на сайті споживачів. «Виніс на поверхню Марса – він зламався. 0/10».
Тому я використав фотокамеру. У мене їх багато, і вони спеціально призначені для роботи на Марсі. Я записав байти на піску, зробив кілька знімків, а розшифровував їх уже в Домі.
Вже ніч, тож більше повідомлень не буде. Завтра я введу це в комп’ютер марсохода, а далі слово за ботанами з ЛРР.
•••
У тимчасовому центрі управління «Пасфайндером» стояв помітний запах. Система вентиляції не була розрахована на таку кількість людей, які проводили тут кожну хвилину, роблячи перерви лиш на сон, і не дуже турбувалися про власну гігієну.
– Підходь сюди, Джеку, – сказав Венкат. – Сьогодні ти посядеш місце одесну Тіма.
– Дякую, – сказав Джек, сідаючи на Венкатове місце поруч з Тімом. – Здоров, Тіме!
– Здоров, – сказав Тім.
– Як довго воно оновлюватиметься? – спитав Венкат.
– Усе має статися майже миттєво, – відповів Джек. – Вотні сьогодні вранці ввів код, і ми отримали підтвердження, що він спрацював. Ми без проблем оновили ОС «Пасфайндера». Ми переслали оновлення для марсохода, яке «Пасфайндер» йому передасть. Щойно Вотні його запустить і перезавантажиться, ми маємо отримати зв’язок.
– Боже, як заплутано, – сказав Венкат.
– Це ви ще «Лінукс» не оновлювали, – сказав Джек.
Минула хвилина тиші, поки Тім сказав:
– Ви ж зрозуміли, що він пожартував? Мало бути смішно.
– Ох, – сказав Венкат. – Я фізик, а не комп’ютерник.
– Комп’ютерникам його жарти теж не смішні.
– Ти дуже неприємна людина, Тіме, – сказав Джек.
– Ми на зв’язку, – сказав Тім.
– Що?
– Ми на зв’язку. Щоб ви знали.
– Бісова мамця! – сказав Джек.
– Працює! – оголосив Венкат на всю кімнату.
•••
[11:18] ЛРР: Марку, це Венкат Капур. Ми слідкували за тобою з сола 49. Увесь світ тримає за тебе кулаки. Ти чудово попрацював, підібравши «Пасфайндер». Ми працюємо над планом твого порятунку. ЛРР готує АСМ «Ареса-4» для короткого польоту над поверхнею. Вони підберуть тебе і візьмуть з собою до Скіапапареллі. Ми готуємо запуск з припасами, щоб ти не голодував, чекаючи на «Арес-4».
[11:29] ВОТНІ: Радий чути. З нетерпінням чекаю на те, що не помру. Хочу заявити, що вини екіпажу не було. Побічне питання: що вони сказали, коли дізналися, що я живий? О, ще
