Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник
Люди схвально сміялися, агроном побагровів, кинувся, мов ужалений кропивою, до трибуни.
— Що ви хотіли сказати своєю безвідповідальною інсинуацією?
— Не знаю, що то за слово ти, хлопче, вживаєш, — цензурне чи, мо’, нецензурне, — але я тобі мовлю те, що думаю! Я тебе слухав, послухай ти й мене — дурного! Ми, хлопче, досвідчені, старі горобці, нас на м’якині не проведеш. Говорити легко — ти спробуй перти плуга! Так прудко, як оце ти мовив, можна лише вітри пустити, а не природу загнуздати…
Колгоспники аж за животи бралися від реготу, голова затуляв обличчя газетою, агроном мінився від люті, а Гук вів своє:
— І акушер, і баба-повитуха вам скаже: скільки не тужся, а як дитини в лоні нема, то нічого й не народиш. Хіба лише те, про що в товаристві не гоже казати. Все повинне визріти — інакше буде недоносок. Трактор — прегарно, але не поспішаймо зводити з світу коней. Висушування болота — гарна штука, та задумаймося, що буде після такого осушування? Чи не пожалкуємо ми про необдумане рішення? Всяке нове діло треба спочатку випробувати, дослідити, а вже тоді думати: вводити його на зміну старому чи, може, й підождати? Тож, хлопче, не поспішай, як голий… купатися! І ще одне затям навіки: земля не любить балакунів. Земля — мовчазна!..
Люди тихим гомоном схвалювали Гукові слова, а молодий агроном, вже опанувавши собою, набрав незалежного зверхнього вигляду і, прикривши долонею рота, удавав, буцімто він позіхає.
— Ну й ще одне, — завершив свій виступ Василь. — Ти тут багато чого сказав про те, що ми силою вирвемо у природи те, що нам треба, що ми — загнуздаємо її. Я знаю земельку таки добре, віддаю їй все життя, а тому маю право запевнити: не гнуздати її, засупонювати чи запрягати треба, а — любити, любити природу, як рідну матінку. Ой, як вона потребує нашої любові й шани! Одняти від неї те, що ми потребуємо, що вимагає наш шлунок, тіло, господарство, можна! Силою одняти. Одначе відняти — все’єдно що пограбувати на великій дорозі. Можна носити вкрадене вбрання, можна їсти пограбований у сусіди харч, та чи довговічне, чи праведне таке життя? І чим воно скінчиться? Карою, хлопче. Не кидай на мене пекучим оком, не думай про мене, як звикли тепер казати, що я пережиток минулого. Я за те, щоб і механізація, і всяка інша «ація», проте на першому місці — любов до землі, до нашої єдиної, рідної матері. Інакше вона відплатить жорстоко й безжально…
— Це психологія Калитки! — крикнув агроном. — Тепер вік науки, а не всякої там любові та прадавніх забобонів. Індустріалізація сільського господарства, а не обожнення землі — ось запорука успіху!
— Нічого ти не втямив, — похитав головою Гук. — Закрита для тебе душа землі. На тому й скінчимо.
Після того вечора не злюбив Гука молодий агроном. Завжди зчіплювався з ним на будь-яких нарадах, на рознарядках, на засіданнях правління. Ранньої весни пащекував, висміював старого бригадира за те, що той вимагав, не гаючись, садити картоплю.
— На чому ви грунтуєтесь? — іронізував агроном. Природні прикмети? Колір неба? Цвірінькання горобців? Чи поведінка свині в сажку? Ха-ха-ха! Чи крижі у вас крутить? Так у нас, Василю Івановичу, є досконаліші прилади, ніж заднє місце, котрим старі люди сідають на землю, щоб визначати її теплоту. Ха-ха! А, окрім того, є керівні органи, які користуються науковими рекомендаціями. А ми ще не маємо наказу садити картоплю.
— Якщо ми не посадимо картоплю в наступні чотири дні, — стримано переконував бригадир, — то спроможні будемо це зробити лише за три тижні, у травні, бо незабаром вдарять приморозки і доведеться чекати. Отож колгосп втратить тисячі пудів бульби. Повірте моєму досвідові…
— Ах, Василю Івановичу, — скептично відказав агроном, — плаче за вами древнє знахарство. З вас вийшов би чудовий шаман, а не сучасний господар землі.
— Ну це вже занадто, — не витримав голова колгоспу, котрий був присутній при цій розмові, і навіть молоді трактористи несхвально загомоніли, осудливо позираючи на агронома.
Такої образи Гук не міг витримати. Мовчки повернувся спиною до самодура і пішов додому. Болісно роздумував, карався сумнівами: може, справді він химерний дивак, уламок давно минулих звичаїв? Може, віднині доля його — піч, самотина та розмови з дружиною про город, кочерги та домашнє господарство? Ой ні, ні! Земля всевладно тягла до себе, кликала, гукала. Не можна вступатися з дороги, коли хочеш відстояти щось рідне, близьке й дороге. Наступні десятиліття показали, настільки вікова мудрість старих скептиків була прозорливішою за верхоглядство зарозумілих молодиків, сп’янілих від вседозволеності та відчуття влади. Висушували ріки, болота, руйнувалися храми й будівлі — взірці мистецького смаку народу, тихцем сіялися зерна зневаги до прабатьківських традицій, пісень та заповітів, спустошувалася нива душі у нових поколінь, а на те місце не завжди насаджувалося щось путнє й тривке, а часто — цілком чужинське, суєтне, порожнє, марне, мертвотне. Але скільки треба було прожити, перенести, передумати, перехворіти, щоб нарешті похопитися і обернути погляд на забуті, зневажені, а часто й навіки сплюндровані вартості…
Ой, далеко відійшли ті тривожні дні. Ніби вічність промайнула. А разом з тим — ось воно, поряд, ніби вчора. Не сказав тоді Василь дружині про сварку з агрономом, не хотів бентежити її. Заліз на піч, поскаржившись на ревматичні болі в попереці, дрімав, снуючи нитку спогадів. Прокинувся, як завжди, о четвертій. За вікнами сіріло. Співали півні. Ярина почула, шаснула до печі, прошепотіла:
— Збираєшся куди, чи що?
— У поле піду. Погомоню з землицею.
— Поїси?
— Хіба що кисляку чашку.
Ярина заторохтіла глечиками, Василь почав одягатися. Із світлиці виглянуло заспане обличчя старшого синка Івасика, великі сині оченята глянули на батька благально й хитренько.
— Татку!
— Гов! Чого тобі? Чом не спиш?
— Чув — ви
