Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник

— Ну й дає!

— Шизик!

— Псих — не інакше!

Автобус помчав далі, затих. Сава у якомусь відчайдушному пориві заглибився в ліс, почав продиратися крізь густе віття соснової посадки, ніби хотів тими шорсткими пальцями зелених друзів змести з свого лиця, з душі якесь омерзіння, незриму павутину, що сповивала його й душила. Зупинився на галявині біля вікової сосни, притиснувся розпашілим чолом до шорсткої кори. Трохи вспокоївся. Глянувши на рушницю, нахмурився. Рішуче розмахнувся і, вдаривши нею об стовбур дерева, відбив приклад. Решту закинув у кущі чортополоху. І полегшено зітхнув, ніби той удар підводив рису під його остаточним рішенням.

На душі прояснилося. Він широко розкрив обійми навстріч небу, сонцю, лісу, рушив уперед.

Потім побіг весело, як колись у дитинстві, танцюючи на ходу й підстрибуючи. І побігли разом з ним дерева, трави, квіти й луки, озера и потічки в радісних, щасливих перегонах. І відчув Сава, що вони простили йому недавнє затемнення душі і знову прийняли його оновлену душу в своє щедре, щире братерське коло.

Василь Гук повільно ступив у кабінет директора.

— Слухаю вас, Іване Явтуховичу.

Директор знизу вгору зиркнув на худе темне обличчя єгеря, видублене вітрами й сонцем, на довгі козацькі вуса, що надавали йому похмурого й навіть суворого виразу. Єлейно посміхнувся, жестом запросив сідати.

— Ніколи мені спочивати, — скупо сказав Гук. — Навіщо знадобився? Може, складемо акта на вельможного браконьєра?

— Що ти, що ти? — злякано виставив перед ним долоні директор. — Це діло вичерпане. Так, так… вичерпане. Штраф переказано на рахунок заповідника… Ім’я, правда, інше, не гоже плямувати поважного чоловіка через дрібниці…

— Поважний? — іронічно перепитав єгер. — Чим же це він поважний? Простісінький злочинець. А те, що високо сидить, то тепер не такі, як він, летять за вітром… як полова у віялці! Чи ти, Іване Явтуховичу, сліпий, не бачиш, куди треба ниньки йти?

— Тихо, тихенько! — зацитькував Гука директор. — Хе-хе! Ти, брат Василь Іванович, дуже круто береш! Я розумію — святий гнів з приводу неподобства. Але ж переперчив, переперчив! Треба міру знати. Те, що в газетах пишеться, — одне, а життя — то інше! Сьогодні віють міністрів та інших вельмож, а завтра — вони нас перевіють! Хе-хе! Мудрий не буде поспішати. А тобі ж уже, боже ти мій, незабаром вік завершується! Та й до того ж… хіба зміниш одразу душу тієї чи іншої людини? Рептилія в кожного з нас ще ричить. І в мені, і в тобі, Василю Івановичу! Хе-хе!

— Не знаю, як ваша душа, — нахмурився Гук, — а моя — не ричить, Іване Явтуховичу. Вона болить і плаче, коли дехто намагається зробити з державного, народного заповідника своє мисливське угіддя. Та ще коли цей «дехто» не просто грубий браконьєр, а людина, котра сама повинна оберігати закон.

— Добре, добре! — замахав руками директор. — Все правильно, але є випадки, коли… А втім, я не про те. Тут я радився з деякими вищестоячими товаришами… хе-хе! Вирішили нагородити тебе премією.

— Яка в цьому потреба? — здивувався Гук.

— Нагородити солідною премією… оскільки ти звільняєшся з роботи, а заслуг у тебе багато.

— Он як? — уважно й гостро зиркнув на директора єгер. — Позбавитися хочете від небажаного свідка?

— Що ти, що ти? Залишишся почесним, так би мовити, членом товариства захисту природи. На засіданнях виступатимеш всяких. Та й навіщо тобі так тяжко працювати? Вже чверть віку як на пенсії, а все працюєш, працюєш. Людина ж не машина, та й машині треба давати відпочинок. Наказ уже підписаний. Так що…

— Я не піду з роботи, — твердо сказав єгер.

— Тобто як? — оторопів директор, і в щілинках-очах блиснула сталь. — Справа вирішена. Ти вже не будеш отримувати зарплатні.

— Ну й чудово — сухо мовив Гук. — Працюватиму так, за вдячність тварин, котрих врятую від смерті. Мені досить і пенсії. А лісових друзів напризволяще не покину… Рішуче ступив до дверей. З гуркотом зачинив їх.

— Ну й чортяка, — похитав головою директор. — Завжди обідню зіпсує. І чого йому треба?

Двері знову відчинилися. До кабінету зайшов високий стрункий хлопець з пильником, накинутим на плечі, з невеликим чемоданчиком в руці.

— Дозвольте?

— Зайдіть. Хто ви?

— Сава Корінь. Я з Києва. Працював після армії в міліції. Вирішив перейти до вас, у заповідник. Закінчив лісотехнічний технікум. Ось документи. Мене направили до вас єгерем.

Директор неуважно пробіг очима по паперах.

— Чудово, чудово! Я залишаю це в себе. Ви з’явилися вчасно. Старий єгер якраз звільняється.

— Хотілося б познайомитися, ввійти в курс справи, — сказав Сава.

— От і познайомтеся з ним, — посміхнувся директор. — Крутий стариган. Та нічого, справу знає. Ідіть до нього, скажете, що я послав.

— Як його звати?

— Василь Іванович Гук. Старий партизан, заслужена людина. Фанатик у справі захисту природи. Аж надто переживає за кожен випадок… порушення…

— Гук? — перепитав Сава. — Це його сини працюють у Києві? Борис і Григорій? І син Юрій — космонавт? Той, що в Москві?

— Космонавт? — вражено протягнув директор. — Такого космонавта… наче нема.

— Не було, — усміхнувся Сава. — А тепер є. Сьогодні вночі передали по радіо, по телебаченню. Космобіолог, кандидат біологічних наук Юрій Васильович Гук…

— Є, є в нього такий синок, — збліднувши від хвилювання, сказав директор. — Ич, яка закарлюка вийшла. А я за справами всякими радіо не слухаю. Дивись, куди Юрко добрався! Треба йти привітати старого. Він, мабуть, теж не знає. Ходімо разом…

— Незручно якось.

— Чого там. Колективне привітання. Ви ж принесли радісну вість!

Образа — як ніж!