Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Леонід Миколайович Панасенко
Вночі в кімнату, де спав п’яний Турчак, постукали. Його підкинуло. Сидів на ліжку, оповитий густою темрявою. Спросоння не міг збагнути, де він і що з ним. Постукали ще. Турчакові здалося, що за дверима стоять троє: командир з ‘великою червоною зіркою на рукаві і два чекісти із СМЕРШу.[1] І тоді вперше поповзли мурашки по всьому тілу, затіпались руки і потилиця вкрилась липким потом. У темряві маячило обличчя хлопчика з сапою, прострелена голова жінки, лунав плач немовляти і палахкотів вогонь, у якому горіли люди. Турчак завив, заскреготав зубами.
— Що з вами, пане обершарфюрере? — почулося від дверей. — Гауптман просить до себе.
Турчак знесилено впав на ліжку. І потім усе життя його тіпало, коли чув стукіт у двері.
І ось знову стукають. Хто? Він. навіть господарці квартири заборонив стукати в двері.
— Гер Клаус, дозвольте? — почув Турчак хрипкий чоловічий голос.
Важко зітхнув і опустився на стілець.
— Будь ласка, прошу, — голосно вигукнув.
На порозі стояв огрядний довгоносий чоловік. На червоній лисині лежало прилизане тоненьке пасмо пофарбованого волосся. Турчак десь уже бачив це обличчя, але коли й де?
Гість сів, поклав капелюха на стіл, і, хитро посміхнувшись, кинув:
— Ніяк не впізнаєте, Клаус? Не дивно: роки, роки… Це скільки минуло? Ого! Майже сорок. Майже стільки, по скільки нам було під час першої зустрічі… Ну?.. Ну, шарфюрере?..
Турчак знову відчув свою вологу потилицю.
— Гауптман Мольтке?..
— О, у вас ще добра пам’ять, Клаусе, а ви залізли в цю нору і забули про великі діла.
“Чого він тут? — билося в мозку Турчака. — Як знайшов? Хто він тепер?”
Інтуїція підказувала йому, що насувається щось небезпечне. А може, навпаки? Може, він ще комусь згодиться і знову, як колись, матиме гроші, комфорт? Він був непоганим спеціалістом по дрібних провокаціях, консультантом по терору. О, тоді він купався в розкошах. Та настали інші часи. Його господарі дедалі частіше давали завдання, які він не міг виконувати. їх цікавила обробка рядянських людей в антирадянському дусі, вербування ідеологічних агентів, робота в бюро радіостанції “Свобода”, компрометація мирних акцій Радянського уряду… Цього Турчак не вмів. У нього не було ні знань, ні хисту, а підходити до радянських людей (спеціалістів чи туристів) він просто боявся. Боявся, як усе своє життя. І про нього забули. Комфорт закінчився, почалося животіння.
— Чим можу служити? — схилився він до Мольтке.
— Тим, чим і служили, Клаусе, — випустив той цівку диму. — Пострілів було три…
— …з одного ствола, — механічно проказав Турчак і мимоволі підвівся.
Це був пароль на явку. Дуже давній пароль. Він одержав його, коли в сорок п’ятому давав підписку про роботу на американську розвідку. Давав з радістю, бо інакше його б видали радянській адміністрації як колишнього військовополоненого. А Турчак знав, що на нього чекає за криваві справи. Йому сказали, що він має повністю підкорятись людям, які скажуть йому цей пароль, виконувати всі їхні накази, інакше матеріали про його службу в гітлерівських каральних органах потраплять до радянської контррозвідки. Минали роки, але до нього ніхто не приходив. Турчак після того давав ще не одну підписку, служив різним розвідкам, проте паролі були різні. І раптом: “пострілів було три…”
— Поїхали, — вже тоном наказу промовив Мольтке.
Біля невеличкого будиночка на одній з глухих вулиць машина зупинилась. Мольтке не по літах жваво вистрибнув з машини, кинувши через плече: “Йти поруч”. “Наче собаці”, — подумав Турчак і злякався ще дужче. Він відчував себе так, як у далекому сорок п’ятому, коли лаДен був робити що завгодно, аби тільки не опинитись у радянському трибуналі.
Клей, високий, худорлявий, невизначеного віку чоловік, переглядав якісь досьє з газетними вирізками, коли до його кабінету зайшов Мольтке.
— Він тут, — не привітавшись, доповів він.
— Чудово. — Клей закрив досьє і вийшов з-за столу. — Операція виключно важлива. Макс впритул наблизився до об’єкта. На це він, та й ми, витратили довгі роки. Але він нервується. Треба заспокоїти, зберегти важливого агента. Живе Макс легально, на своєму прізвищі, у нього в Росії сила родичів, в активних акціях участі не брав. Ніяких підозр, І ось перед завершенням операції нерви підводять.
— Постарів?
Клей осудливо глянув на Мольтке:
— Усі ми постаріли. У Макса добра школа. Він — реаліст. На початку… На самому початку його роботи на нього виходила Лілі. її засилала ще наша армійська розвідка. Лілі знала координати Макса, він — її. Років з десять-дванадцять тому Лілі не вийшла на зв’язок. Макс затаївся. Проте нічого не сталося. Лілі просто вийшла з гри. Час довів, що без допомоги радянської контррозвідки. Інакше б Макс уже не працював. Він вирішив, що Лілі померла. Судового процесу не було. Через деякий час Макса передали нам. Його включили в архіважливу акцію. Енергетика. Завдання передали через П’ятого. І коли до мети лишився якийсь крок, виникає тривога. І не лише в Макса. У мене теж. Зараз ми можемо ризикувати ким завгодно, але не Максом. Ось чому ми підняли всі наші архіви, щоб знайти людину, яка б знала Лілі в обличчя. Ось чому керівництво цією операцією ми доручаємо вам. Назвемо її просто “Спокій”. Лілі працювати пізно, якщо вона жива. Нам треба встановити точно, чи померла вона. А якщо не померла, то…
— Ясно, шеф, — вставив Мольтке. — Клаус знає Лілі. Як знаю її я. Або ви.
— Мені треба свідчення, що Лілі вже нема. Я не хочу, щоб там була хоч одна людина, яка б знала Макса.
— А П’ятий? До речі, він теж добре знає Лілі по службі в “Зонді”. Може, і йому доручити паралельно ліквідацію Лілі?
— Під його “дахом” така “яскрава” біографія, що він ніколи не розкриється. До того ж виходив на Макса лише раз, дуже давно. Кілька років цей агент. був нічиїм. Зараз його взяли “економісти”. Ним ризикувати не можна, він ще ой як згодиться. А от Лілі… — Клей налив коньяку, випив. — Хай заходить агент. Я ж вас у Союз не пошлю.
