Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Леонід Миколайович Панасенко

— Вибачте, а що вас примусило здати транзистор на комісію, та ще й термінову? — втрутився в розмову Вознюк, що досі мовчки сидів у кутку кабінету. — Таку дефіцитну річ ви могли б продати з рук значно дорожче.

Юнак зам’явся, затупцював на місці, блимнув на завідуючого темними очима, немов питаючи: “А це ще хто такий? Чому він втручається в розмову?” Проте, мабуть, прийнявши Вознюка за працівника магазину, відповів:

— Матеріальна скрута… Я студент, живу з мамою… Вона часто нездужає… Ось і тепер захворіла… Треба гроші… А перепродувати я не вміто… Вирішив — краще через магазин… Чесно кажучи, мені й шкода було здавати… Такий транзистор… Але мама… — І він важко зітхнув.

Вознюк встав з крісла, підійшов до юнака.

— Яз карного розшуку, старший лейтенант Вознюк, — відрекомендувався. — Скажіть, будь ласка, чи давно у вас цей транзистор?

Почувши, що має справу з працівником міліції, юнак розгубився. Худорляве обличчя його зблідло, пелюстки ніздрів трохи довгуватого носа нервово заворушилися.

— А, власне, що трапилось? Яке це має значення? — тихо запитав він.

— Не хвилюйтесь, — заспокоїв його Вознюк. — Річ у тім, що зданий вами на комісію транзистор — крадений. Де ви його взяли?

Для юнака це вочевидь було несподіванкою, сірі очі його округлились і немов заскляніли.

— Як… крадений? — прошепотів.

— А ось так, — відказав Вознюк і, розповівши про крадіжку в школі, вирішив перейти з юнаком на ти, що, знав з практики, викликає в таких, як він, більшу відвертість. — Ти, до речі, в ній не вчився?

— Я-а? Ні, — заперечливо-злякано похитав головою юнак. — Але… Ви що, мене підозрюєте? — Він ще дужче зблід і часто-часто закліпав довгими віями.

З того, як хлопчина був щиро розгублений, довірливо дивився то на завідуючого магазином, то на Вознюка, Вознюк зрозумів — до крадіжки в школі він непричетний, але відповів дипломатично:

— Буду радий помилитись і охоче вислухаю, як до тебе потрапив транзистор, Василю! Здається, так тебе звати?

— Так, Василь Семибрат, — закивав головою юнак і тут же, насупивши ґусті чорні брови, ніби сам себе запитав: — Невже це він?. Невже це він?

— Ти когось згадуєш, Василю? — спокійно, щоб не видатись настирливим, поцікавився Вознюк.

Василь Семибрат зітхнув на повні груди, провів долонею по обличчю, немов хотів щось зітерти з нього.

— Розумієте, тут така справа, — заговорив тихо, дивлячись у підлогу. — Хоч мені й не віриться, але… мушу сказати… Цей транзистор я недавно купив у свого однокурсника Віктора Каплуна. Він же сказав, що його попросив збути транзистор один п’яничка з їхнього будинку. Я спершу не хотів, бо не мав грошей, але Віктор наполіг, бери, мовляв, все одно він його за безцінь зажене. Я позичив грбшей і купив.

— За скільки ж? — поцікавився Вознюк.

— За сто карбованців, — не задумуючись відказав Василь і знову, ще з більшим обуренням, перепитав себе: — Невже це Віктор?

Вознюк пройшовся від столу до дверей, посміхнувся.

— Знайома ситуація. Ти купив у Віктора, а Віктора попросив продати якийсь дядько.

Василь Семибрат насупився, схоже було — образився.

— Ви мені не вірите? Я кажу правду. Хоч зараз ходімо до Віктора, він підтвердить.

— Звичайно доведеться потурбувати твого друга, — сказав Вознюк. — Де він зараз може бути?

— Дома, напевне, — стенув плечима Василь.

— Ти йому казав про те, що здав транзистор на комісію?

— Ні… Незручно якось… Тільки купив і… Ще подумає — баришник я…

“Схоже, хлопець таки чесний”, — відзначив подумки Вознюк і звернувся до Василя:

— Називай адресу свого приятеля і йди додому. Я з ним побалакаю сам. Ти ж про нашу розмову — нікому. При потребі ми тебе викличемо.

Записавши адресу Віктора Каплуна, Вознюк відпустив Василя додому й зателефонував Коваленку:

— Вхопився за кінчик ниточки, зараз піду по ній, — повідомив і коротко змалював ситуацію.

— Ха-ха-ха! — прозвучало в трубці Коваленкове. — А той шкет скаже — купив у під’їзді в незнайомого — і кінці в воду. Ненадійна твоя ниточка, обірветься.

— Не каркай, — відказав йому Вознюк. — Ти сьогодні просто не в настрої. Коли мною цікавитиметься начальство, скажи, де я, і побажай мені успіху.

— Бажаю, — проспівало в трубці. — І підкрути вуса! Кажуть, це помагає.

Однокурсник Василя Семибрата Віктор Каплун, невеличкий на зріст, смаглявочолий, бистроокий, на відміну від свого товариша виявився хлопцем костричкуватим. Коли Вознюк запитав у нього, якого дідька транзистор він продав Василеві, відказав задерикувато:

— Ніякого я дядька не знаю. Транзистор мій, мені потрібні були гроші, і я продав. Хіба що, не можна?

Вознюк посміхнувся з його наївності й запитав:

— Навіщо ж тоді було вигадувати історію з дядьком, брехати Василеві?

Каплун знітився, зам’явся.

— Просто… було незручно казати, що мені потрібні гроші… Я й вигадав… дядька…

Тоді Вознюк запитав, звідки у Каплуна транзистор.

— Подарували товариші на день народження, — уникаючи Вознюкового погляду, відказав той. — Склалися і купили.

— І тобі не шкода було продавати подарунок друзів?

Очі Каплуна забігали швидко-швидко, сюди-туди, мов човники в ткацькому верстаті. Він не знав, на чому їх зупинити.

— А як треба гроші… — видушив нарешті із себе глухо.

Вознюк зміряв його суворим поглядом і цього разу твердо сказав:

— Ось що, Каплун. Годі брехати. У тебе це не виходить. Кажи правду, інакше я затримаю тебе як злодія. Ти продав Семибратові крадений транзистор. А за це, сам знаєш, по голівці не гладять.

Каплун хвилину чи дві нічого не міг сказати, лише кліпав віями й злякано водив очима.

— Крадений? — перепитав нарешті.

— Так, крадений, — пильно дивлячись на хлопця, Вознюк розповів про крадіжку в школі.

Каплун після цього якось зразу зів’яв, де й поділась його колишня задерикуватість.

— Я про це нічого не знав, — став гарячково пояснювати. — Він мене попросив продати… Пообіцяв за це двадцять карбованців… Я й продав… Василеві…

— Хто він? Адреса? — зажадав Вознюк.

— Ми з ним живемо в одному під’їзді… Квартира сто друга… Він… ну, теє… любить випити… Його недавно дружина покинула, — став плутано пояснювати Каплун. — Прізвища я не знаю… Лише звати… дядько Сергій.

— Гаразд, — перебив його Вознюк. — І надалі зарубай собі на носі — міліції треба завжди казати правду. Більше тобі нічого не доручав продати цей дядько?

— Нічого.

З Каплуном було все ясно. Тепер треба поспішати до поки що загадкового дядька Сергія. Що скаже він?

— Ну як? Правда, фрукт? — звернувся Коваленко до Вознюка, як тільки з кабінету вийшов “дядько Сергій”, Шуровський Сергій Іванович, якого вони щойно вдвох допитували.

— Фрукт, та ще й який! — погодився Вознюк, розгладжуючи вуса.

Коваленко пройшовся по кабінету у звичній своїй позі, заклавши руки