Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

— Я не здивуюся, коли з’ясується, що Побєдоносцев платить за мою голову мільйон рублів. Ви чули, що разом із нами їде зять третього акціонера Сибирьхожета? Вони вбачали в цьому певну гарантію… Петро пильнує Павла, який пильнує Івана, котрий тримає бритву на шиї у Петра. Оті два охранники — poor bastards — скільком панам водночас вони мусили виявляти лояльність? Ну й розірвало це їх на шматки, як коні, що тягнуть на чотири сторони світу. Й тепер іще — кого вони прислали по тривозі? Не явних жандармів, а якихось відставних чиновників із Третього Відділення Особистої Імператорської Канцелярії, череватих канцеляристів, які, уявіть собі, є нині аґентами охранки, ба навіть папери на це мають! — Він згасив цигарку. — Я не повинен був обтяжувати вас цим усім, пане Ґерошевський, чи як там ви волієте називати себе, юначе. Якщо ви не віддасте револьвера, — а навіщо він вам, як не на продаж? — ну, що ж, значить, не віддасте. Прошу, однак, начуватися. Ви слушно здогадалися, що вам є чого боятися. Тією з’явою перед княжною ви заявили про себе на увесь потяг, вас вважатимуть Бог знає ким; немає нічого простішого, як тицьнути рубля проводнику, як оце я тицьнув, і з’ясувати, з документами якого міністерства ви подорожуєте?

Він підвівся.

— Якби я міг якось у майбутньому… Проводник також сказав, що ви їдете до Іркутська, чи не так? Вагон другий, купе вісім, тобто H. Прошу не вагатися, я цього вам не забуду.

— Мене звуть Бенедикт Ґерославський, mister Драган.

— Це цікаво складається, бо я також змушений був тимчасово ховатися за фальшивою тотожністю. Мгм, тепер це вже й так не має значення, ми вже в дорозі. Згадайте слова великого Ґете. Подорож — це наче гра, її завжди супроводжує користь або втрата, й то, як правило, з несподіваного боку. — Він поправив рукавички. — Моє прізвище не Драган; я походжу з задруги Драганіч, звідси цей псевдонім. Я маю американське громадянство, але народився сербом, у Сміляні, в Хорватії. Ви могли десь випадково почути моє прізвище. Я — Нікола Тесла.

Він сухо вклонився і вийшов.

Опівночі Транссибірський експрес минув дев’ятсот сімдесятий кілометр маґістралі. Закінчився перший день подорожі.

Розділ третій

Про логіку двозначну, тризначну й незначну, а також про логіку жіночу

— На милість Божу, пане Бенедикте, ви ж не можете взагалі нічого не їсти!

— Qui dort dîne. А зрештою, заплачу, мені принесуть, що там залишиться після сніданку.

— Будьте розсудливим! Будь ласка, відчиніть.

— Я ще не встав.

— Це нездорово стільки спати, меланхолія від того на людину нападає, апатія душить і мучать міґрені.

— Ви ще довго збираєтеся так кричати крізь двері?

— Стіни тут не набагато товщі.

— От же ж панна заповзялася! Шановна тітонька не навчила вас, що недоречно чіплятися до незнайомих чоловіків?

— Покликати мою тітку? Тітонько!

— Зараз!

Панна Єлена Муклянович: у білій єдвабній блузці з довгими мереживними рукавами, з чорною оксамиткою на шиї, затиснута у високий корсет, у вузькій бежевій спідниці, з-під крайчика якої видно тільки носаки шкіряних пантофельок, із чорним волоссям, щільно стягнутим у кок, простромлений двома шпильками зі срібними головками. Темні очі, бліда шкіра, ще й убілена пудрою, — якби не блиск на губах, то панна виглядала би так, наче з девушки вже сточено всю кров і барву. Вона присіла біля секретера, повернувши ноги вліво так, щоб м’який матеріал спливав від стегон однією довгою хвилею. Долоні гостя сплела на колінах.

Не підвелося, щоб із нею привітатися; сиділося на вкритій покривалом постелі, біля вікна, в домашній куртці, накинутій на сорочку.

Панна Муклянович дивилася, як гувернантка на неслухняного шестилітка.

Відвелося погляд на дощовий краєвид за вікном.

— Двері за вами зачинилися, що люди подумають.

— Боже мій! — панна Єлена прошепотіла голосом а-ля Frau Блютфельд. — Скандал! — Сплеснула захоплено. — Так!

Обперлося скроню на холодну шибку.

— Здаюся.

Вона несхвально прицмокнула.

— Для початку, може би кавалер вийняв руки з кишені.

Вийнялося.

— Ну й чому так… Ах. — Тут нарешті вона зніяковіла — ненадовго, бо одразу ж прибрала нову міну. — Дуже негарно. Татко не мочив мальчику пальчиків в оцті? А якщо кавалер аж так зголоднів, то тим більше — краще з’їсти сніданок, ніж власні пальці.

Цей її тон… Або вона виховувала молодших братів, або й справді працювала гувернанткою. Проте гувернантки радше не їздять першим класом Транссибу.

— Це не смішно. — Вдарилося головою у шибу, раз, другий, міцніше. — Панна знайшла собі розвагу на час поїздки, а мене…

— Як ви можете! То я журюся і мало посміховисько тут зі себе не роблю, щоб вас на світ витягти, спонукана християнським милосердям… — але вона вже знову посміхнулася, уже бісик стрибав у її зіницях і в тремтячому куточку уст —…а ви смієте такі речі казати!

Вона явно очікувала відповіді також у подібному грайливому тоні — вона б тоді розсміялася вголос, передчувалося, який пошесний її сміх, йому годі опиратися; тож розсміялася б уголос, а потім усе би поточилося чітко наміченою колією — до більшої природности, щирости, більшої відвертости. Так люди знайомляться, так вони перетворюються із незнайомих на знайомих, із такого матеріалу найпростіше збудувати міст, що поєднує береги чужорідних світів. А панна Єлена є інженером, дуже досвідченим у спорудженні мостів між людьми, це було очевидно від першої зустрічі, кілька фраз, квапливо кинутих у вузькому проході, — й уже жарти, вже щиросердні шпильки. Те, що вона землячка, — не має великого значення. Властиво, не має також великого значення, що вона каже і якою мовою. Розсміється — цього досить. Якби її зустрілося на батьківщині, на вулиці в Варшаві, звісно, це не могло би відбутися так само швидко й просто, але це ж Транссибірський експрес, подорож, магічний час, години, наче дні, дні, мов місяці. Розсміється.

Ні. Повернулося обличчям до шиби. Може, піде собі. Тиша затягувалася, тиша, тобто гіпнотичний галас потягу, тук-тук-тук-ТУК. Дивилося на прозоре відображення панни Єлени в вікні, зависле на тлі лісистих пагорбів і дощових хмар; воно пропливало краєвидом, як відблиск на поверхні води, блідий привид блідого дівчати. Чорний завиток, що вислизнув із зачіски, вона застромила за вушко, підносячи до обличчя руку в хмарці білого мережива, навіть цей жест містив запрошення до розмови. Коли Єлена повертала голову, на оксамитці миготіла темно-червона зірочка — рубін? У сріблі невеликих сережок блищали чорні перли. Риси її обличчя накладалися на далекі спогади про — кузинку? Дочку сусідів із Вільківки? Занадто