Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

Відступилося до ґалереї. Хотілося вийти непоміченим, але зачепилося плечима двері, опустилося руку з піджаком — і з-під незастебнутої камізельки бухнув у залу сніп холодного вогню, неначе дракон, захований у кишківнику, рикнув раптом крізь пупок полум’ям гарячим. Із жахом глянулося на брудну безрукавку, простягнулося руку — вона увійшла в вогонь, як у м’який струмінь води, блиск прошивав пальці, просвітлював нігті, шкіру, сухожилля і м’язи, кровоносні судини, рука зависла в ньому, як жовтогаряче желе, кидаючи рожеві відблиски на половину зали. Подумалося про оті побожні малюнки, на яких Господь Христос відкриває свої груди, й з пробитого серця б’ють концентровані пучки золотистих променів. Усі учасники сеансу завмерли, чоловіки й жінки, ті, хто сиділи й стояли, навколо столу й попід стінами, тепер дійсно засліплені, заплющуючи повіки, заслоняючи обличчя, — їхні сукні з дуже довгими рукавами, з рюшками, гипюрами й високими вирізами, прикрашені медальйонами та камеями, жорсткі комірці сорочок, коміри суконь, відгорнуті в стремкі кокетки, туго довкола шиї зав’язані плісировані й гладкі, оксамитові й фулярові хустки, єдвабні краватки, батистові жабо й одвороти, кокарди й тюлі, золоті, срібні й бурштинові запонки, коралові цигарнички й люльки зі слонової кости, білі манжети, білі плястрони, в оточенні темних реверсів сурдутів і піджаків, вовняних deux-pieces і твідових англійських костюмів-трійок з трикутниками хусточок на грудях, із блиском ланцюжків для кишенькових годинників, блиском черепахових lorgnons, моноклів й окулярів, прикріплених довгими ланцюжками до тих жорстких комірців, — груповий портрет європейців Anno Domini 1924, випалений під повіками, мов від спалаху фотографічної магнезії. Хтось закричав, хтось упав, одна панна зомліла, осуваючись непритомно з крісла. Сягнулося просвічуваною рукою углиб вогню, водночас знову прикриваючи камізельку піджаком. Пальці стиснулися на ручці револьвера.

Ненадовго повернулася темрява: княжна негайно загасила тьмічку — й вечірнє сонце залляло вагон.

Піднялося голову.

Усі дивилися.

Усміхалося.

Про пера й револьвери

Він був прохолодний на дотик, укритий перлистою росою, а при сильнішому світлі мерехтів на кривизнах і краях усіма барвами веселки — завдяки цьому найлегше розпізнати крижлізні метали. Його оберталося у руках із перебільшеною обережністю: ніколи раніше вогнепальна зброя у руки не потрапляла. Він був легкий — це перша несподіванка. Обмилося його побіжно в умивальнику в купе (на похід до ванни настане пора за кілька годин, коли всі поснуть), але й так відбитки пальців залишилися на гладкій сталі. Попри райдужні рефлекси й післяобрази, самé крижлізо було рівномірно чорним — проте його відполірували до такої дзеркальної чистоти, що на ньому можна було порахувати папілярні лінії пальця, коли той на мить торкнувся курка. Курок мав форму скорпіона з довгим, піднятим для укусу хвостом; відводилося й опускалося власне той хвіст, скорпіон ударяв по капсулю з’єднаними клішнями. Зрештою, увесь револьвер виглядав так, наче був запроектований французьким шанувальником art nouveau, дорога цяцька, виготовлена на індивідуальне замовлення, — це була друга несподіванка. Асиметрична ручка виявилася спіральним сплітом змії, яка на самому кінці відкривала пащу, оголюючи пару іклів і загорнутий язик — між тими іклами та язиком можна було протягнути ремінь, підвісивши сталеве кільце. Спускова скоба складалася з кількох стебел квітів, чашечки яких переходили безпосередньо в камори барабана. Камор було п’ять. Барабан не відкидався убік, — щоб його зарядити, треба було зламати револьвер навпіл. Зазирнулося усередину камор, вийнялося і вклалося набої: матово чорні, з тупими, майже плоскими завершеннями. Запалилося лампу й придивилося до них при електричному світлі. Довкола основи кожного ладунку видніло делікатне ґравірування: три літери — П. Р. М. — і тризначні цифри — 156, 157, 159, 160, 163. Придивилося уважніше до самого револьвера. Довгу цівку було відлито у формі кістлявої рептилії, якоїсь подібної до ящірки істоти з колючим гребенем, що височів у неї уздовж хребта, щоб над карком високо вистрелити наростом, схожим на похилий ріг, — то була мушка. Ящір не мав очей, а широко роззявлена паща — виліт довгої цівки — представляла повний комплект укладу гострих зубів — старанно відшліфованого на краю цівки, ікло до ікла. Пазуристі лапи гад притискав до лускатого черева. На тому череві було виґравірувано тузінь букв, що укладалися в одне слово:

Гроссмейстер

Склалося Ґросмайстра, загорнулося його в брудний рушник і сховалося на дно валізи.

А якщо знову нишком обшукають купе? Мені завагалося. Нічим не зарадиш, треба буде завше забирати його зі собою.

А тоді він знову спалахне холодним вогнем у найменш очікувану мить…

Тричі хтось стукав у двері купе, на четвертий раз постукав проводник, оголошуючи час вечері. Не відчинялося нікому. Залишилося у замку повернутий ключ, щоб проводник не міг відчинити їх з іншого боку своїм. На вікно затягнулося штори, щоб не зазирнув, бува, ніхто на зупинці.

Ті, хто стукали в двері, просторікувато висловлювалися, переконуючи відчинити, — перша, звичайно ж, пані Блютфельд, далі панна Муклянович, потім радник Дусін. Той, останній, перш ніж піти, просунув під двері візитку з написаним на звороті номером купе. Ґертруду Блютфельд, звичайно, цікавив матеріал для чуток, Єлена прийшла з незґрабною розрадою, а от радник Дусін з’явився не від власного імені, а від імені княгині Блуцької, яка явно жадала пояснень від непроханого гостя, котрий зірвав їй сеанс. Але ніхто не питав про мертвих або зниклих службовців охранки.

Оскільки годинник не йшов, час відмірювалося за уміщеним у Путеводителе розкладом руху Транссибу. Потяг зупинився у В’ятці, тож мусила вже минути десята година вечора.

Близько пів на одинадцяту постукав інженер Драган.

— Ви перебуваєте в купе, — сказав він позбавленою найменшого акценту німецькою мовою. — Ви мене чуєте. Ви врятували мені життя. Я виглядав вас на вечері. Будь ласка, відчиніть. Не стояти ж мені тут.

Прочинилося двері. Він штовхнув їх і увійшов до купе. Відступилося — він був вищий на добрі кільканадцять сантиметрів, і мусилося задирати голову. Відстань, на якій людина підсвідомо розташовується стосовно іншої особи, не залежить від її огрядности чи зросту, а від кута огляду між ними. Діти й жінки виявляють більшу терпимість; натомість чоловіки невтомно шукають кращої позиції, ніби оті стрільці з револьвера в вестернових видовищах у кінематографі. Наука про душу, якщо й виникне, то постане на підставі стереометрії.

Він зачинив за собою двері, відтак вийняв із внутрішньої кишені піджака зламаного «Вотермена».

— Прошу.

Він був смертельно серйозний, жоден м’яз не здригнувся на його обличчі; адже цей жест ніс у собі якийсь урочистий формалізм. Узяти, не взяти, що б не вчинилося, це матиме більше значення, ніж можна висловити мовою