Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Щекєльніков знизав своїми квадратними плечима без проблем.

— Я думав, що, може, господин волів би не приводити їх туди, куди господин їде.

— Боже мій, ми ж їдемо до чоботаря!

— Увесь день тільки молотком товче, й цвяхи в роті: шевці — підлі сучі діти.

Сумнівний зиск від такого знання — підозри чоловіка, який від душі підозрює всіх і вся.

Шевська майстерня під вивіскою «Копита Вуцби» містилася у підвалі пролетарського прибуткового будинку на одній із темних вулиць району Пепелище, неподалік од лінії правобережної вузькоколійки, що з’єднує Іркутськ із Зимним Ніколаєвськом, званої Мармеладница, а це пов’язано із нелюдською тіснявою, яка панує у пасажирських потягах, котрі перевозять робітників до студниць, гут і заводів промислового містечка й назад. Пепелище було розташоване на перетині якихось поважних Шляхів Мамутів (звідусюди тут долинали відгомони бубнів глашатаев), і взагалі, це була околиця, яка in plus вирізнялася тільки одним, а саме низькими цінами на нерухомість і платою за помешкання. Те, що Вуцба мусив працювати тут у приміщенні, розташованому нижче рівня землі, було доказом геть-чисто самогубних злиднів.

Щекєльніков увійшов першим, струсивши перед порогом сніг із пімів. Східці закрижаніли, спиралося на ціпок і цеглини, що стирчали зі стіни.

У чималій майстерні (вона займала, мабуть, увесь простір підвального приміщення), окрім двох печей, палали ще чотири коші вугілля; повітря було темне й гірке від диму. Проте й він не зміг забити характерний запах шкіри й шевського клею. Кашлянулося кілька разів. Чинґіз вказав на дві постаті у фартухах, ліворуч, де гасові лампи освітлювали робочі місця чоботарів. Шлях клієнтові з обох боків перекривали купи взуття, старого, ушкодженого, розбитого, розібраного на першоелементи, а також іще не обробленої шкіри й повсти, не викінчених зимових чобітків із високими халявами, чоботисьок, іноді достоту гігантських розмірів, черевичків, офіцерських чобіт і пімів.

Сивий швець підвівся від правил, витер руки об ганчірку, підкрутив полум’я в лампі й злегка вклонився.

— До ваших послуг, вельможні!

— Генрик Вуцба?

— Прошу?

— Ви Вуцба? — спиталося польською мовою, розстібаючи шубу. — Я шукаю власника, Генрика Вуцбу.

— А, панове земляки!

— Землякам-полякам чобіт зробим цяцю! — проскандував, шалено луплячи в копил інший, молодший швець: він був циганської вроди, і марно намагався приховати під рясними вусами заячу губу. Світіні розпухали йому в рукавах і на зсунутій набакир шапці.

Сивий копнув у його бік дзиґлик і повернувся знову із широкою посмішкою.

— Зняти панам мірку ноги?

— Генрик Вуцба.

— Панове в особистій справі? Майстер Вуцба, упокій Господи його душу, — вже три-чотири роки буде, як му ся померло.

Кинулося Щекєльнікову промовистий погляд: стільки польською він розумів. Той знову тільки знизав плечима.

— Вивіска залишилася, — сказалося.

— Ая. Люди привикають. Як вже щось западе їм у голову, то важко потім відбрехатися.

— Але ви знали того Вуцбу? Як ви перейняли майстерню?

— Від вдови по майстрові Генрику. Я му часто помагав, як він не встигав робити замовлення, то…

— То може пам’ятаєте чоловіка, який мешкав тут у тисяча дев’ятсот сімнадцятому, вісімнадцятому. Філіп Ґерославський. Маєте тут куток нагорі?

— Ех! Хіба го бачив раз чи два.

— Вуцба казав вам щось про нього?

— Ніби шляхтич із каторги, так? — швець закліпав, потер чоло. — То ви його шукаєте, га? Я нічого про то не знаю, куди си подів.

— Так, так! — загукав молодший швець. — Яке нам діло до ваших справ! Сідайте, майстре. Нам чоботи робити! — Він гнівно стукнув молотком. — Взуття, взуття, взуття!

— А заший си їдало, як я з клієнтами гомоню!

— Я ж чую, що вони не сапоги замовляти прийшли! Пана лише пани обходять, люд простий пани скородять. А для того, щоб по людях топтатися, панам сапоги тверді, важкі потрібні, — ми шановним клієнтам навіть панцерні підошви наготуємо, щоб міцніше й вигідніше їм було нас топтати. Сідай, майстре, до роботи! Наше діло — шить чобóти!

— Хрясни си тим молотком, таку си революцію у дурній довбешці зробити можеш, таку си роби — твоя лепета, твоя кров. Боже мій, як си подумаю, що такі недорозперезані візьмуть си молоткувати чужі голови — ото виклепаєш нарід новий і панів нових: квадратних, трикутних, півкруглих, зубчиком, кутиком і навхрест — людей з одного копилу — то й матимеш рай однокопильний!

— А щоб ви знали! Рай! Там один молотковий іншому молотковому не муситиме насилу чоботи ґлянцувати й не буде кожен собачий хвіст у хутрі за сто рублів ставити майстра струнко, бо, бач, може ласкаво йому ламаний гріш з гнилосердя свого лисопанського кинути! Вот і рація однокопильних! Бо як ні, то завжди, майстре-клейстере, знайдеш когось іншого, із кращого копила набитого, щоб йому в пояс кланявся і клепало перед ним лизав!

Майстер вхопився за голову.

— То це така твоя скабка дурносрака! То це таке тебе гризе в душі, кишкою підшитій, що є на землі вищі люди, що дивитися угору на них треба. В тому й цвях революції: молотком їх у ґрунт затовкти, щоб більше понад тебе не стирчали! З того революція ваша — із сорому! Із амбіцій перешумованих, у трутизну душ обернених! Аніж самому в пани піти й над народом стати, то все засрати, як у твоїй дірі!

— Жах, жах, жах! — закричав молодець і підкинув туфлею аж під закопчену стелю. — У пани піти! А яка різниця, хто над ким із рублів скрученим батогом стоїть, поки є ті, що стоять, і ті, що клячать?! Але щоб узагалі ті амбіції можна було здійснити!.. Та ж для того й ліворуцію треба, що хоч би й мільйон чобіт пошив, і так із цієї темної нори не вылезеш, і хоч би й мільярд чобіт пошив, у ніякі салони тебе за це не впустять. Праворуція тримає владу! Чоботарем народився, чоботарем помреш. Замерзло!

— Вибачте, — втрутилося, — чи могли б ви бодай сказати, чоловіче добрий, де ту вдову Вуцби знайти?

— На станції Ольхон у заїзді єврейському готує, — кинув майстер й одразу ж повернувся до підмайстра. — Мільйон чобіт! І ви би-сьте хотіли на такі салони амбіціювати, де за пошиття чобіт пускають? Ну то маєте! — Він копнув одне, друге, третє дрантя. — Вуаля! Зараз тут собі салони шевські пороблю! Повій чоботярських наведу, горілкою чоботярською поллю, шевський рай однокопильний накажу. Ото