Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Микола Сорока
Він підвів на мене безпомічні, докірливі очі, і я, помітивши темні кола під ними, зрозумів, що тут не до жартів.
— Маю до тебе прохання. По-перше, нічого не розповідай Ірі. По-друге, не перебивай мене, поки не дослухаєш до кінця. І взагалі не поспішай з висновками. Гаразд?
Серж відкинув знівечений прутик, — цей жест здався мені істеричним, — і раптом запитав тремтячим голосом, ніби від моєї відповіді залежало все його життя:
— Як ти вважаєш, тільки чесно, я здатний на рішучі вчинки?
Чесно кажучи, я вважав, що ні. Його батько й мати були людьми заслуженими і впливовими, і він зростав тепличним хлопчиком. В усякому разі за одинадцять років нашого знайомства Сержа не часто можна було назвати рішучою людиною, тим більше на рівні “пан чи пропав”…
— Не знаю. Думаю, що здатний, — сказав я. — Може, просто не випадало.
Певно, моя бадьора брехня його підтримала. Він зітхнув і почав розповідати.
Виявляється, вчора вони з Ірою повторили той маршрут, яким я провів їх у червні; Там, де стародавній вал збігав у долину крутим схилом, вони збирали печериці. Грибів не треба було шукати, — вони білими вогниками сяяли у низькій траві, їх було видно навіть з протилежного схилу.
У сумці був лише один ніж на двох, а зривати з корінням досвідчена Іра не дозволяла, щоб не порушити грибниці. Вони ходили поруч, зрізаючи іграшково-гладенькі, наче гумові, гриби з рожевим пластинчатим сподом. З гори в долину збігали крислаті яблуні, жовті плоди вже горіли на них. Безсилі, осоловілі від спеки, висіли хмари. Долина, ніби наповнена незримою стоячою водою, завмерла в сонливому заціпенінні.
Саме тут Іра вперше заговорила про фізичні властивості часу, про те, що час, підкоряючись своїм таємничим законам, стає відчутною субстанцією. Хтозна, може, він справді утворює в одних місцях стоячі ставки, а в інших — мчить скаженим потоком? Турбуленція, вихори, взаємопроникні потоки, — може, десь є й зворотні течії, відбиті від якихось загат… Чому ми вважаємо час нудним безструктурним монолітом?..
— Може, взимку навколо лежить сніг, а тут так само тоїть спека і ростуть печериці, — пожартував Серж.
…Грибна лихоманка добряче затримала їх. Щоб добратися до великого городища — кінцевого пункту нашого літнього походу, — Іра і Серж бігцем спустилися через вузьке гирло долини. Там, де на струмку була загата для водопою і глинястий берег був суціль подзьобаний ратицями худоби, Іра посковзнулася, загрузла, набрала грязюки в кеди. Довелося їх мити, — ще одна затримка.
Позаду лишилося бурякове поле. Вони заблукали в довгих, переплутаних сільських вулицях, серед добротних хат під шифером і міцних хлівів, критих толем. Їм люб’язно показали дорогу. На околиці Серж витяг з криниці відро студеної, свіжої води. Напившись, скинув сорочку й попросив дружину облити його…
Так, поспішаючи, але водночас не відмовляючи собі в приємності збагачуватися враженнями, дійшли вони до крутобоких горбів. Маленький сільський цвинтар притулився на найнижчій з чудернацьких спин, а найвищу увінчувало стародавнє орлине гніздо — дитинець городища, схожий на Мономахову шапку. Цю “паску”, оперезану кільцевим валом, я вперше показав Ірі та Сержу здалеку, з гребеня долини печериць. Дитинець було видно на десятки верст. Тепер, заплилий під вагою багатьох століть, Сповнений чарів, він наче плив у передзахідному серпанку, — підніжжя хмарного града, реріхівська твердиня, здатна внести трепет у будь-яку раціональну душу.
Вони, вибравши положистий схил, досягли сідловини пагорба. Серж мимохідь глянув на годинник — початок дев’ятої.
— Ну й що? — сказала Іра. — Останній автобус, здається, о двадцять першій двадцять.
— Давай вернемося, — спиною відчуваючи небезпеку, запропонував чоловік. — У темряві тут ноги зламаєш. Крім того, навряд чи водій автобуса точно дотримується розкладу. Може й раніше поїхати.
— А може й пізніше.
— Навряд. Їхати нікому, — неділя.
Неділя… Він поліз у нагрудну кишеню гімнастерки, витяг блокнот і прочитав: “Відхід із села X. — 18.00, 19.30, 21.20. Нед. і свят, дні — ост. 19.30”. У нього відразу ослабли натруджені ноги. Сів у траву.
Звісно, вони могли спуститися і переночувати в селі. Але Іра вирішила продемонструвати, що вона здатна на швидкі й тверді рішення.
— Не дрейф, старий, нема злого, щоб на добре не вийшло! Я ще з часів будзагону не спала надворі на траві. Давай тут ночувати!
— Просто тут?
— Еге! Я страшенно стомилася. А місце ж яке, — бачиш, гвоздики!
— Саме так, я не знаю, яке це місце… Ірина сіла на землю.
— Діставай підстілку. Ну? До ранку земля буде холодна й мокра…
Ірина заснула перша, тісно пригорнувшись до чоловіка, її теплий подих, ритмічно торкаючись Сержевої щоки, поступово заворожив його…
Він прокинувся від холоду. Ірина відсунулась у сні й тепер лежала калачиком, — коліна до підборіддя, — без підстілки. Серж спробував обережно, щоб не розбудити, перетягти її на місце. І раптом почув тихе подзенькування.
Тривога, яку не розсіяв і сон, примусила його завмерти на місці. Серж звівся на коліна, потім устав.
Від невидного зараз баштану, де перед заходом сонця бавилася Іра, качаючи ногою лобаті кавуни, хтось вибирався схилом, хропучи, форкаючи і брязкаючи металом.
Тепер він виразно бачив, як піднімається на горб високий білий кінь, напружуючи м’язи лопаток і шиї; голова кивала на кожному кроці в такт руху на підйомі.
Як і всі городяни, Серж знав, як покликати собаку чи кота, але звертатися до коня не вмів. Тому він помахав рукою, свиснув і прохрипів театральним шепотом:
— Гей, ти! Іди сюди!..
На його подив, кінь зупинився і нашорошив вуха. Затим повільно повернув голову до Сержа, ніби чогось чекаючи.
— Зараз, голубчику, зараз, любий, — замурмотів він, витягаючи свою сумку з-під Іриної ноги й гарячково порпаючись у ній.
Сьогодні вдень вони з Ірою наїлися булки з варенням і тому зігнорували кульок цукрового печива. О, як до речі зараз це печиво!
Серж обійшов Іру і з кульком у руці подався назустріч гостеві, лепечучи щось заспокійливе.
Кінь був породистий і гарний. Дуже далекий від усього, що зв’язане з кіньми, Серж не міг не зрозуміти, що сільські коні-роботяги не можуть мати такого вигляду. Підвівши широколобу голову з великими ніздрями, гордовито дивився з-під оксамитових вій довгоногий місячно-білий кінь, гідний Георгія Побідоносця.
Відступати було пізно. Серж поклав на долоню печиво й простяг коневі. Ніжні прохолодні губи ковзнули по долоні. Дивною вуздечкою був загнузданий цей кінь. На морді в нього теліпалися,
