Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Микола Сорока
…У коваля розпанахано каптан, пече зідрана шкіра на боці. Рудий паруб’яга з щілинками очей на одутлому обличчі — ожилий кам’яний ідол степу — влучним ударом зірвав навершя щита (“Ну, знаєш, такий залізний ковпак у центрі”. — “Умбон”, — машинально підказав я…). Гнідий ще крутився на місці, покірний досвідченій руці коваля, який намагався прикрити спину. Далі, далі від нещадної і нищівної сталі! Він відчув, що заніміли руки, надто права, з сокирою; що палить біль у пораненому боці. Сплуталися точні бойові рухи, і кудись у мішанину хутра, чобіт, табель полетів кинутий червоний щит. Не думаючи ні про що, крім власного порятунку, несамовито луплячи гнідого закаблуками, рвонувся Сергій Івченко — власною персоною, без усяких там двійників! — геть із метушні бою, додому, додому, додому…
…Світла вода світанку насичувала синю губку неба, кажани металися, мало не зриваючи повні пуху головки стиглих будяків. А Серж сидів, тримав руку Ірини — дружина спала, згорнувшись калачиком, — і намагався втямити: що то за біла споруда височить над лісом з боку міста? Обсерваторія, чи що?
Простір став по-вранішньому безмежним, чіткіше вирізнялися дороги і контури полів. Холод проймав наскрізь. Серж встав і вирушив шукати сушняк для багаття. Сухих стебел коров’яку та кінського щавлю навколо було повно, але всі — вологі від роси.
На підйомі сідловини Серж підняв паперовий кульок — на розпал, і тут же кинув його, бо папір теж був мокрий. І раптом згадав: у кульку вони принесли з дому цукрове печиво. Порожній кульок лежав далеко від місця ночівлі, — отже…
Кинувши хмиз, він рвонувся назад до пом’ятого паперу, який мав тепер таке страхаюче значення. Трава й конюшина навколо, були ум’яті в землю кінськими копитами…
Ірка прокинулася весела, поцілувала мене й почала читати вірші. Потім глянула на мене і враз зів’яла. А я вже не знав, куди бігти від цих горбів, від клятого городища… В автобусі вона все допитувалася, чому сумний. Я намагався жартувати, але, певно, виходило фальшиво, і вона образилася…
Він замовк і дивився на мене так благально, чекаючи розгадки, що я збентежився і почав вигадувати якесь пояснення. Мовляв, і в мене бувають розкішні сюжетні сни, — я навіть деякі записав, — а може, то й не сон зовсім, тобто сон, але навіяний історичною інформацією, що якимось невідомим науці чином зберігається на городищі і впливає на вразливу психіку.
Він не чекав іншої відповіді. Подякував, потис мені руку, і ми пішли їсти морозиво. Серж на моє прохання згадував нові й нові предметні подробиці, але робив це вже майже спокійно. Здається, я переконав його більше, ніж себе. У мене було відчуття, ніби я навмисно збрехав…
Згодом ми не раз говорили з Сержем про сон на городищі. Врешті він розповів про нього й Ірі. Вислухавши, вона сказала те, на що ми й сподівалися. “Чого ж ти мене не розбудив, коли годував того красеня? Може, ми б Удвох туди втрапили!” Про молоденьку царицю, яка грала важливу роль у чоловікових видіннях, Іра зауважила: “З дитинства на коні, — отже, ноги в неї були колесом!”
Після жартів дав себе знати гострий Іринин інтелект. Вона сказала, що давно замислюється про шарувату, точніше, про динамічну й складну структуру часу. В анізотропності часу, тобто в неоднаковості його властивостей у різному напрямі, вона сумнівається; але в класичну уеллсівську машину часу зовсім не вірить, і в усі парадокси, що йдуть від неї, як-от убивство власного прапрадіда, — теж. Мабуть, існує якесь перенесення інформації, коли субстрат, що перебуває в минулому, кодується відомостями з майбутнього. Простіше кажучи, наш сучасник може попасти в минуле, тільки тимчасово поселивши свою свідомість у тіло одного з предків, а потім “перезаписавши” її назад з новим вантажем пам’яті…
Згодом я збагнув, що всі її розумування — тільки данина любові до порядку й завершеності. Хоч її гніздо з Сержем широке, хоч воно вміщує і минуле, і майбутнє, і Ейнштейнову фізику, — але гніздо має бути захищене з усйс боків. Ніяких тривожних, невирішених питань. Ясність.
Мені Іринина гіпотеза здається загалом правильною, проте неповною, бо відбиває лише якусь одну грань істини… Ні, не тільки свідомість переноситься в часі. Можливо, виходячи із структури буття, взагалі безглуздо розділяти душу і тіло. Чому б не припустити, що і те й друге записано якимось просторово-часовим кодом? Що ми самі — це і є певною мірою час? І тому не можна в ньому мандрувати, як уеллсівський герой, а можна тільки існувати як елемент його структури — або в одних координатах, або в інших, душею й тілом…
Мабуть, щоб розібратися в історії на городищі, мало нашої формальної логіки. Це задача з XXIII століття.
А самого Сержа ці премудрості мало хвилювали. Він згадував криваві бризки на смаглявому вилицюватому обличчі і радість у карих очах, що зблиснула назустріч рятівникові. Він мучився своєю нікчемністю і жадав…
Жадав виправити промах. Створити іншу ситуацію, інший узор тканини часу.
І він пропав безслідно, одного робочого вересневого дня виїхавши вранці з дому, поки Ірина ще спала. На ньому була гімнастерка і польова сумка через плече. І, напевно, цукор-рафінад у сумці…
Іра підняла на ноги все місто. Марно!..
Ірині слід віддати належне: вона витримала майже рік самітного чернечого життя. Своєму новому другові вона може цілісіньку ніч розповідати про Сержа.
А наш інститут (довелося мені поклопотатися про це у верхах) нарешті провів розкопки клятого городища майже по всій його площі. Ми знайшли залишки дерев’яних, грубо оброблених бовванів з плямами оранжевої вохри. Ми знайшли поховання на краю дитинця: скелет молодої невисокої жінки, чорний глечик і черпак в узголів’ї, довгий вузький меч-акинак, кілька плетених браслетів і бронзове намисто з сердоліковою підвіскою. У жінки було розсічене тім’я.
За кілька кроків на схід розкопали могилу високого чоловіка з панцирною лускою на боках. Поряд лежала військова сокира…
Я гадаю, що гнідий кінь врешті пробився крізь списи, і усмішка цариці дістала відповідь. Що Серж знайшов у собі мужність спокутувати провину — хоча б тим, що загинув поруч з коханою коваля. (Хтозна, чи не зі своєю справжньою коханою?..)
Інколи
