Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов

Я зажмурився і з відразою втягнув у рот все, що було в черепашці. Чомусь згадалося “пищить, а лізе”, хоч устриця зовсім не пищала, а миттю щезла у моєму шлунку.

— Ну як, смачно? — поцікавилися хлопці.

— Їжа богів, — прицмокнувши, сказав я, зобразивши вдоволення на обличчі.

— Тоді я відкрию вам ще парочку.

Довелося спішно відмовитись, пославшись на брак часу. Тим часом до юних рибалок під’їхав “ягуар”, розмальований драконами з відкритими вогнедишними пащами. Двоє юнаків у шортах і напіввійськових сорочках вийшли з машини і попрямували до нас.

— Сподіваємось, ми не запізнились? — звернувся один з них до хлопців. — Дещо ще лишилось після російського месьє?

— О так, звичайно, — підтвердив я, — в цьому ділі я вам не конкурент.

Французи розсміялись і попросили відкрити їм по п’ять устриць.

Поки рибалка відкривав черепашки, один з французів дістав з машини пляшку червоного вина і лимон. Лимон він розрізав навпіл і вручив половину своєму приятелеві, потім спритно відкоркував пляшку і з великим задоволенням хильнув звідти. Після цього вичавив лимонний сік у розкриту черепашку, проковтнув устрицю і знову відпив вина з пляшки. Те ж саме зробив і його приятель.

“Вік живи, вік учись, — подумав я, — тепер хоч знатиму, з чим їх їдять”.

Побажавши хлопчакам доброго вилову, а французам приємної учти, я пішов до готелю. У вестибюлі на мене вже чекав Віктор Безуглов. Він підтвердив, що день сьогодні справді неробочий.

— Є можливість подивитись місто, — сказав Віктор. — І почнемо, мабуть, з африканських кварталів. Вони ще не втратили свого традиційного колориту, саме там можна побачити справжню Африку.

Через двадцять хвилин ми вже йшли гомінкою, заповненою потоком машин, вулицею Де Голля в напрямку базарної площі. Безліч таксі найрізноманітніших марок раз у раз зупинялись біля нас або настирливо сигналили, пропонуючи свої послуги. Ми відмовлялись, і водії щиро дивувалися: “Білі люди, а йдуть пішки”, — потім давали газ і мчали на своїх “пежо”, “сітроєнах”, “фордах”, “тойотах” у пошуках вигідних клієнтів.

Поминаємо будівлю найбільшого магазину Пуент-Нуара “Прінтанія”, гараж і авторемонтні майстерні “Барньє”, готель “Плато”, оптовий магазин “Офнаком”, будинок торговельних фірм і страхових компаній і вливаємось у людське море, що безперервним потоком рухається до базарної площі. Статечно йдуть літні люди, величною і м’якою ходою пливуть дівчата у яскравому африканському вбранні, з кісками-антенами, поспішають, випереджаючи один одного, босоногі хлопчаки. А ось поважно ступає, засунувши руки в кишені рожевих штанів, господар великої сім’ї. Три його дружини з величезними клунками на головах і чималими корзинами в руках дріботять у своїх дуже вузьких спідницях, стараючись не відставати від чоловіка.

У наймолодшої жінки за спиною солодко спить однорічне маля. Його відкинута вбік кучерява голівка з кожним материним кроком підскакує. Позаду сімейної процесії чимчикують четверо дітлахів від п’яти до десяти років, святково одягнених, з захопленими обличчями.

— Базар — одне із найцікавіших місць Пуент-Нуара, — каже Віктор, — тут не тільки купують і продають, а й зустрічаються з друзями, взнають останні новини, обмінюються думками про міжнародні проблеми, критикують уряд сусіднього Заїру, говорять про урожай рису десь у Кінкалі чи маїсу в Мадінго. А втім, африканський базар треба бачити, словами важко передати його колорит.

Незважаючи на ранню пору, на базарі вже досить людно. Починається базар рибними рядами. Дари моря великими купами лежать просто на землі. Тут і акули, схожі на гігантський молот, і червоний морський окунь, і здоровенні скати, і риба-капітан, лангусти й краби, устриці й креветки, морські черепахи вагою близько двох центнерів і навіть дельфіни. Є на чому зупинити погляд і любителеві колекціонувати морські мушлі чи корали.

З незвички мимоволі затуляю ніс руками. Ну й сморід! Стає млосно, ще трохи — і можна знепритомніти. Хоч як цікаво спостерігати жваву торгівлю мешканцями океану, ми квапимося покинути рибні ряди, йдемо туди, де легше дихати.

Далі торгують тропічними фруктами і овочами. Тут зовсім інший аромат. На прилавках лежать банани, ананаси, плоди манго, авокадо, лимони, мандарини. Невеликими купками, по п’ять штук, розкладено горіхи-кола, палички хінного дерева і схожі на великі сливи плоди сафу. У великій кількості продається загорнутий у пальмове листя маніок — основна їжа конголезців.

Але, напевне, найцікавішими є м’ясні ряди. Поряд із звичними для європейця свининою та яловичиною лежать тушки копчених мавп, розпотрошені щури, крокодили, змії, антилопи і багато інших мешканців конголезьких джунглів та саван. Є й живий товар. Покупець показує, який шматок йому відрубати від живого крокодила чи змії, і тут-таки одержує своє замовлення. Продавцеві так зручніше. “Живе” м’ясо не псується, йому не страшні ні волога, ні тропічне сонце.

За м’ясними рядами починається сектор промтоварів. Тут торгують усім: від дорогих заморських тканин до різного роду дрібничок кустарного виробництва, доволі оригінальних і зроблених зі смаком. Як правило, покупців тут мало. Торговці сидять годинами, чекаючи їх. Багато з них сплять, розімлілі на безжалісному сонці. Дехто смакує пальмове вино просто з калебаса (жбан, виготовлений із висушеної оболонки плода, схожого на гарбуз).

— Досить хмільна рідина, — пояснює Віктор, — але з різким неприємним запахом. Виготовляється чи, точніше, добувається це вино таким способом, як у нас березовий сік. Потім воно бродить 3–5 днів і після цього стає готовим до вживання.

— Може, покуштуємо? — спитав я. — Так би мовити, з пізнавальною метою.

Підійшли до прилавка. Обличчя продавця зразу ж засвітилось усмішкою.

— Що бажаєте, месьє товаришу? — безпомилково визначивши, що ми із Радянського Союзу, люб’язно питає продавець.

Віктор очима показує на калебас. Продавець миттю наповнює дві склянки так щедро, що вино хлюпає через вінця. Раз ковтнувши, я зрозумів, що для пізнавальних цілей цього цілком досить, і повернув склянку господареві. Продавець, дивлячись на моє скривлене обличчя, не став уточнювати, чи сподобався мені напій, а почав пропонувати свої товари:

— Може, месьє товариш хоче тканину на штани чи дружині на сукню? Кращої, ніж у мене, нема на всьому базарі. Може, вас цікавить жіноча сумочка або чоловічий ремінь, — будь ласка.

Прицінюємось до гаманця, вигаптуваного бісером. Ціна фантастична. Бачачи наше здивування, продавець збавляє її наполовину, потім ще і нарешті називає більш-менш пристойну ціну. Покупку зроблено. Продавець дякує, ми йдемо далі.

Трохи попереду прилаштувалась “музична” торгова точка. Молодий чоловік років двадцяти з мікрофоном у руках піснею рекламує свій крам: “Поспішайте, модниці-красуні, до мене, — доволі приємним голосом співає він, — тільки сьогодні можна купити французькі бюстгальтери всіх розмірів і кольорів, поспішайте, їх лишилось зовсім мало, ну що ви зволікаєте, купіть французький бюстгальтер, і ви будете найвродливішою жінкою в світі!” Здається, торгує юнак не без успіху.