Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов

Лиш одного разу він трохи розгубився. Це сталося в одну з неділь грудня, коли до його закладу одночасно під’їхали наша “Волга” і французький “Рено”. З музикою вийшла заминка. Яку платівку поставити? Та вже за хвилину господар зорієнтувався: з динаміків полилася мелодія “Конголезького танго”. Ми розмістилися за одним столиком із французами.

— Цікаво, якою буде наступна мелодія, — усміхаючись, спитав я у моїх нових знайомих, — російська чи французька?

— А ви ще сумніваєтесь? Звичайно, російська, — відповів власник “Рено”. — Ми зараз тут не у великій шані. Тепер інші часи…

Француз вгадав. Він посміхнувся:

— От бачите, що я казав!

З динаміків уже линула мелодія “Підмосковних вечорів”.

Додому вертались у гарному настрої. Вечоріло. Небо швидко втрачало денну блакить, набувало сірого кольору.

На вулицях Браззавіля вже засвітились перші ліхтарі, світло від яких ледве пробивалось крізь хмари мошви, метеликів і сарани, що кружляли навколо них і, обпікаючись, падали чорно-зеленим дощем на землю. А внизу меткі хлопчаки збирали сарану в консервні бляшанки, каструлі й кружки, а найкрупніші екземпляри тут-таки з’їдали, спершу обірвавши їм крильця.

Насувалась гроза. Рідко в який день обходилось без неї о цій порі року. Дихалось важко.

Ми виїхали на авеню Патріса Лумумби. До нашого будинку було вже зовсім близько — якихось триста-чотириста метрів. Раптом небо, яке вже стало чорним, прорізала гігантська блискавка, супроводжувана страшним гуркотом, і зразу ж майже суцільним потоком полилась вода.

Ось вона, справжня тропічна злива! Здавалося, що небосхил упав на землю. Ураганний вітер, розхитуючи могутні дерева, ламав верхівки і з тріском кидав їх на землю.

Машина зупинилась, мотор затих. “Двірники” на склі не встигали впоратися з такою масою води. А за мить вулицею вже мчали бурхливі річки, схожі на гірські потоки. Машину хитало. Колеса сховались у воді. Ще трохи, і ми попливемо.

Але злива вщухла так само раптово, як і почалася. Десь за річкою Конго, над Заїром, ще гуркотіло, і вогненні язики блискавок лизали чорне небо, а тут повітря вже наповнилось іншими звуками: стрекотом жуків, сюрчанням цвіркунів і рохканням величезних жаб. Запалали сотні ліхтариків — світлячків, що хаотично літали над зеленими газонами. Із-за хмар виринув сріблястий серп місяця. Стало трохи ясніше. Злива тривала всього двадцять-тридцять хвилин, але такої кількості опадів у багатьох районах Північної Африки не буває за цілий рік.

Трохи почмихавши, машина завелась, і ми на малій швидкості “попливли” вулицею. Промінь фар виривав з пітьми поодиноких перехожих, що вимокли до нитки і квапилися до свого вогнища, силуети струнких пальм з опущеним під вагою води листям, окремі будинки — мокрі й похмурі. Звідусіль до річки Конго ще неслись каламутні водяні потоки. Під’їхали до нашого будинку, який стоїть на одному з небагатьох браззавільських пагорбів. Тут уже не було води, тільки легенька пара, піднімаючись над асфальтом, нагадувала про недавню зливу.

Поїздці до Пуент-Нуара я радів особливо. Мені давно хотілося побачити цю економічну столицю країни, морські ворота Конго. Крім того, з’явилась нагода побачити океан і, можливо, навіть покупатися в його хвилях.

Старенький “дуглас”, пілотований конголезьким екіпажем, здавалось, не витримає бовтанки і розсиплеться в могутніх купчастих хмарах. Пасажири раз у раз ойкали, попадаючи в чергову повітряну яму.

Мій сусід по кріслу старався триматися мужньо, одначе великі краплі поту на блідому обличчі по-зрадницькому виказували його хвилювання. Мені хотілося якось вивести сусіда з такого стану, і я вирішив розповісти йому одну кумедну історію, вичитану з польського журналу “Шпильки”.

— Схоже, що тільки ми з вами, — звернувся я до сусіда, — спокійно витримуємо цей політ. Мені як колишньому льотчикові незручно хвилюватись, а ви, очевидно, дуже багато літаєте і звикли до всіляких несподіванок. Ви чули смішну історію про пасажира, який уперше летів у літаку? Він дуже потерпав, що з літаком щось станеться, і раз у раз позирав у вікно. “Ви не хвилюйтесь, — сказав йому чоловік, що сидів поруч. — Літаки тепер надійні. Набагато частіше катастрофи трапляються на автомобільних шляхах. Ось мій приятель недавно їхав у власному автомобілі, і раптом на його машину впав літак. Природно, що всі в машині загинули”.

Мій сусід довго сміявся. Ми познайомились. Він виявився вчителем історії ліцею імені Карла Маркса в Пуент-Нуарі.

— А ви знаєте історію міста, до якого летите? — в свою чергу спитав мене Жан Біні, мій новий знайомий. — Щоправда, це не історія, а легенда. Адже родовід нашої країни короткий. Писати його стали порівняно недавно. А минуле народу губиться в легендах і міфах, що передаються з покоління в покоління. Так от, слухайте легенду міста Пуент-Нуара.

…Багато води спливло відтоді… Біля входу до бухти, на березі якої розкинулось зараз місто, стояла чорна скеля, схожа на спис. Вдень вона звичайно занурювалася в океан, та коли в бухті з’являвся ворожий корабель, скеля миттю спливала, розбивала і топила непроханого гостя. Вночі, при появі ворогів, вона загорялась, як смолоскип, і сильним вогнем спалювала їхні кораблі. Але одного разу ворогам вдалося перехитрити скелю, вони обминули її і висадились на конголезькій землі. Обдурена скеля опустилась на дно океану. Та марно сподіваються завойовники, що вона лишиться там навіки. Вона знову спливе і займе своє місце в бухті, коли Конго і вся Африка стануть вільними.

Ця красива легенда знайшла своє відображення в гербі міста: серед блакитних океанських хвиль стоїть скеля, схожа на спис.

Ну, а якщо вдатися до історії, то було так. У XV столітті люди Конго вперше побачили європейців. Це були португальські моряки. Вони висадились у королівстві Лоанго, трохи північніше від Пуент-Нуара. Племена, які населяли Лоанго, відзначались неабиякою силою і спритністю. Але основним їхнім заняттям було не полювання на звірів, а полювання на своїх сусідів.

Королівство Лоанго процвітало за рахунок работоргівлі. Португальці виявились надійними партнерами в цьому ділі, купуючи рабів великими партіями. Місце, куди зганяли рабів перед відправкою, назвали “Чорним місцем” або “Чорною цяткою”, що французькою мовою звучало як Пуент-Нуар. Тут “живий товар” тримали до відправки в Новий світ.

Часто-густо африканці, попадаючи на борт, зразу ж кидались у воду і пливли до берега, не лякаючись переслідувачів. Багато з тих, кому не пощастило втекти, відмовлялись їсти, накладали на себе руки.

Перевозили невільників у жахливих умовах. Работорговці були зацікавлені в тому, щоб максимально використати місткість трюмів, вщерть забиваючи їх невільниками. На невеликих вітрильниках, що могли перевезти вісімдесят-сто чоловік, часом пливло близько п’ятисот рабів. Нелюдське ставлення до невільників, їхня скупченість, голод і хвороби