Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов
Бельгійський дослідник Реншон підрахував, що за чотири століття тільки з басейну річки Конго в Новий світ було вивезено понад тринадцять мільйонів чоловік. А вся Африка, за підрахунками американського вченого Дюбуа, втратила близько ста мільйонів чоловік. Значна частина з них загинула у міжплемінних війнах, спровокованих рабовласниками, багато знайшло свою смерть на невільницьких кораблях.
Згодом знекровлений і знесилений “чорний континент” став легкою здобиччю колонізаторів.
— Але тепер з цим покінчено, — сказав Жан Біні. — Наша батьківщина вільна. Вона обрала єдино правильний шлях — соціалістичний розвиток. У цьому велику допомогу і підтримку подає нам батьківщина Леніна. Ми пишаємось тим, що ваш народ вважає нас вірним і випробуваним другом. Саме так про нас говорив товариш Л. І. Брежнєв.
Зараз Пуент-Нуар — це великий промисловий, адміністративний і культурний центр з населенням понад 150 тисяч чоловік.
Розмовляючи, ми не помітили, як швидко минув час. Літак ішов на посадку. Під його крилами вже було видно Пуент-Нуар, — не чорне, а красиве біло-зелене місто, вмите блакитними хвилями Атлантики, вільне місто вільного Конго.
Літак знизився над океаном і, здавалось, ось-ось зачепить колесами білі гребені хвиль. Та врешті показався берег, і наш “дуглас” зразу ж побіг бетонованою посадочною смугою.
Від аеродрому до центру міста добиратись десять хвилин автомобілем. Ми під’їхали до готелю “Атлантік Палас”, розташованого на авеню Де Голля. Це одна з найкрасивіших вулиць міста. Вона бере початок від залізничного вокзалу, звідки добре видно океан і чути шум його хвиль, і рівною лінією тягнеться до базарної площі. Вулиця особливо гарна вночі. Безліч ресторанів, кафе, нічних клубів приваблюють барвистою електрорекламою. Кінотеатри і магазини зупиняють перехожих яскраво оформленими вітринами.
По обидва боки від авеню Де Голля під прямим кутом розходяться вулиці, що ділять місто на численні рівні квартали. Заблукати тут важко навіть тому, хто потрапляє до міста вперше. Це так звані “європейські квартали”, впорядковані й затишні. Їх будували для себе колонізатори, розраховуючи лишитись тут навічно.
Кинувши в номері валізу, спішу до океану. Він зовсім поряд, за триста метрів від готелю. Вже загорілись вогні в порту. Спала денна спека. Лише асфальт вулиць дихав теплом, зібраним за день. У проміння фар зустрічних машин щоразу попадали якісь рухомі створіння.
— Краби вийшли в місто на прогулянку, — пояснив викладач біології ліцею Пуент-Нуара, мій співвітчизник Віктор Безуглов, що супроводжував мене.
І справді, краби! Скільки їх, живих і розчавлених, на дорозі! Дурні, вони ж не знають, що ходити треба тротуарами, як це роблять люди, а не проїжджою частиною вулиці.
Поминувши пальмову алею, вийшли до океану. Ось він, грізний, котить вал за валом свої увінчані білою піною здиблені хвилі на піщаний берег, лишаючи на ньому різноколірні маленькі й великі черепашки, водорості, ювелірно обточені камінці, коричнево-жовті гілочки коралів, панцирі лангуст і крабів, а також різноманітні предмети, кинуті у воду людиною. Неприступність океану, його грізність підкреслювались дуже низьким куполом неба, всипаного узорами сузір’їв південної півкулі, і невпинним клекотом та гуркотом води, що не стихали ні на секунду.
І все-таки втриматись від спокуси важко. Хвилина — і я у воді.
— Обережно, — кричить Віктор, — з ним жартувати не можна, занесе бозна-куди!
На щастя, океан не заніс, він обрушився величезною хвилею, збив з ніг і викотив мене на берег. Більше я не став випробовувати долю.
— Завтра викупаємося, — заспокоїв Віктор, — вдень він куди спокійніший, та й засмагнути можна.
Дихалось легко, повітря було насичене морськими іонами, контакт (хоч і невдалий) з морською водою трохи зняв утому, додав бадьорості.
— Ну як, — сміється Віктор, — океан не розчарував?
— Ну що ти! Правда, мало не лишив у чім мати народила, але це пусте.
— Місця тут неповторні, — веде далі Віктор, — тепла і прозора вода в океані, прекрасний піщаний пляж з пальмами, щедре сонце — все це принесло Пуент-Нуару заслужену славу міста-курорту. Недарма сюди приїжджали відпочивати чиновники французької колоніальної адміністрації з багатьох районів Африки.
Другий день мого перебування в Пуент-Нуарі виявився неробочим. Про це я довідався вранці, подавшись до океану. На піщаному, охололому за ніч березі кілька хлопців шкільного віку ловили рибу. Один з них, років сімнадцяти, готувався пірнати — ловити устриць. Він прив’язав до пояса невелику полотняну торбинку, взяв у праву руку півметровий, загнутий на кінці залізний прут завтовшки в палець, засунув у сумку ніж і побрів у воду. За ніч океан утихомирився і вже був не такий грізний, як учора. Тільки легенький вітерець, народжений ним, віяв на берег, несучи запах риби і морських водоростей. Ранок був напрочуд ясний, сонячний.
— Що, клює? — спитав я у хлопчаків.
— Поки що ні, — відповів наймолодший з них, — але без риби не залишимось, у нас сьогодні цілий день вільний, у школі відмінили заняття, так що встигнемо наловити.
— А чому немає занять? — поцікавився я. — Що, сьогодні свято?
— Так, велике свято, — ствердно кивнув рибалка, — якийсь король в Єгипті помер.
— Не король, — уточнив його товариш, намагаючись вкласти в інтонацію свого голосу якнайбільше смутку, — а президент Єгипту Гамаль Абдель Насер-
Тим часом із піняви океанських хвиль показалась кучерява голова шукача устриць. Він спритно виліз на берег, глибоко вдихнув і з шумом видихнув повітря, постукав рукою по випнутій сумці і розплився в широкій усмішці, показуючи, що під водою був не даремно. Рибалка (назвемо його так, хоч це слово не зовсім відповідає його промислові) підійшов до нас і висипав на пісок дюжину безформних слизьких камінців, оброслих зеленими водоростями.
— Це і є устриці? — здивувався я.
— Еге ж, — хлопчик простягнув мені одну, — можете відкрити і з’їсти.
Відкрити стулки черепашки виявилось не так просто. Я бив по ній камінцем, з силою шпурляв її на шматок іржавої рейки, яка лежала поряд, намагався розколупати ножем, але все було марно. Мої маніпуляції викликали такий нестримний сміх у хлоп’ят, що вони попадали на пісок і, тримаючись за животи, несамовито метляли босими ногами. Врешті я залишив спробу добути устрицю з її житла і повернув черепашку господареві. Він дістав із сумки невеличкий ножик, просунув лезо у невидиму щілину, ледь-ледь щось підрізав, і черепашка розкрилась, оголивши схожу на желе масу.
— Їжте, месьє, — запропонував один
