Звірі - Назар Крук

Макс поглянув у вікно та роззявив рота. Деякий час перебував у такому стані, тоді повідомив, тицяючи кудись пальцем:

— Там!

— Що? — втомлено зітхнув я. — Торнадо? Цунамі? Труна на коліщатках?

— Об’єкт.

Я підскочив і кинувся до підвіконня.

Аня була на вулиці. Сиділа просто на землі поруч із малесенькими фіолетовими квіточками, які так зацікавили мене вчора. Здавалося, що розмовляє з ними. Шизонута мала…

Шкода буде вбивати її. Можливо, так само, як їй шкода було своїх звіряток. Та що поробиш? Треба буде — ліквідуємо.

Як уже неодноразово запевняв мене Макс.

— Ти сиди поки що тут, — наказав я, — хочу наодинці поспілкуватися.

— Навіщо?

Я поглянув на нього. Він не хотів, аби я йшов до Ані без нього. Що це? Хвилювання за мене? Навряд чи. Більше скидається на змову між ними про підтримку з його боку.

Про захист і прикриття.

— Та не хвилюйся ти! — ляснув я його по плечу. — Не відіб’ю! А от якщо ти з’явишся там у такому вигляді, вона сама від тебе втече. Я ненадовго. Потім прийдемо сюди.

Здається, Макс хотів заперечити, але напоровся на мій погляд. Відвів очі, зітхнув.

— А що мені тут робити?

— Вмийся. А краще — поспи ще. І бажано без жахів. Нажаханий ти мені непотрібний.

Аня анітрохи не здивувалася моїй появі.

— Привіт, — сказав я їй.

— Привіт, — відповіла вона, — тобі подобаються ці квіти?

І подивилася просто в очі.

От тепер я зрозумів. Зрозумів, із яким поглядом стикалися всі ті, хто боявся її очей. Гострий і дуже, дуже дорослий погляд. Незвично ці проникливі очі виглядали на дитячому обличчі. Незвично, але — не страшно. Бо все одно були світлими.

Лише виникало враження, що знає вона більше, ніж говорить. Що знає, як вчора я піввечора витріщався на ці квіти. Що знає, про що я думав, витріщаючись на них. Та це було тільки враженням. А навіть якщо і чимось більшим — не мені в цьому розбиратися. Вказати у звіті — так, але не розбиратися.

Треба було ще вчора висловитися за ліквідацію — і зараз уже відпочивав би вдома із пляшечкою доброго коньяку. Так ні, виникла тоді ця клята недоречна й непотрібна нікому цікавість. Зачаклував таки мене вчора Док, збив із вірного курсу. Вся справа з самого початку збивала мене з вірного курсу.

— Гарні, — відповів я їй. — Як вони називаються?

— Не знаю, — дещо винувато посміхнулася вона.

Я зрозумів, що підводитися вона не збирається, і всівся поруч. Довірливо зазирнув у відкрите обличчя, спитав:

— Тобі подобається Макс?

— Так, — коротко відповіла вона. Просто відповіла. Навіть Макс більше м’явся, коли я питав у нього те саме.

— Ти хочеш серйозних стосунків із ним?

— Яких? — не зрозуміла вона.

— Ну… кіно, театр, морозиво, секс… потрібне підкресліть.

Вона ненадовго замислилася. Відповіла:

— Я хочу спілкуватися з ним.

Ну? І хто сказав, що вона — Омен? Вона навіть стандартними жіночими фразеологізмами користується, коли намагається сказати, що хтось не цікавить її у сексуальному плані, щоб не образити.

— Тобто як чоловік він тебе не цікавить? — вирішив прояснити я.

— Чоловік — це доросла людина, — знизала вона плечима, — а Макс іще підліток.

— Хіба дорослість визначають лише за віком? — вирішив подискутувати я.

Вона знову зробила невеличку паузу перед відповіддю.

Вона постійно робила ці паузи. Певно, зважувала всі свої слова… Але враження було таке, ніби я розмовляю з іноземкою, яка перекладає собі в голові і мої питання, і свої відповіді.

Що в принципі могло підтвердити версію про позаземне походження об’єкта.

Припини, сказав я собі, припини знову будувати версії та доводити теорії. Це — марно. І ти чудово знаєш, що це — марно.

— Я б визначила дорослість як величину, пропорційну до кількості болю. Не фізичного.

— «Все, що не вбиває нас, робить нас сильнішими»… То виходить, дорослість — це сила?

Вона знову замислилася, тоді обережно кивнула:

— Так. Духовна сила… Максові часто було боляче?

Максові? Хіба що в далекому дитинстві. А потім біль атрофувався. Йому не було боляче навіть коли помер його батько.

— Не знаю, — відповів я.

— А тобі?

— Не знаю, — повторив я.

Ні. Не було мені боляче. Ніколи. Десь я читав про біль, який мала на увазі мала. Гострий, нестримний, невиліковний біль. Його спричиняє смерть близької особи, зрада старого друга, нещасливе кохання… Близьких осіб у мене немає…

Хіба що Жарох… Але чи відчую я біль після його смерті? Оце навряд. Та й часу в мене на біль не буде. Як, до речі, його не було й на такі дурниці, як дружба чи кохання.

То виходить, за Аніною системою цінностей, я — просто немовля? Втім, це її особиста думка, яка мене не цікавить. А от що мене цікавить — так це можливість нарешті промацати об’єкт.

— А тобі? — із заздалегідь заготованим співчуттям спитав я. — Тобі, напевно, часто було боляче…

— Чому ти так думаєш?

Не відповідає. Обережна.

— У тебе дорослі очі, — чесно сказав я. Чесність у подібних діалогах відчувається й цінується. Не треба нехтувати чесністю на початку розмови, якщо далі збираєшся постійно брехати.