Звірі - Назар Крук

Світ не обертається навколо мене, я — лише невеличкий гвинтик у величезному механізмі, який у свою чергу — гвинтик в іншому механізмі… Усі ми — гвинтики. І кожен із нас веде свою гру. Грайливі такі гвинтики… Маленькі дурні грайливі гвинтики…

Якщо ми маємо справу з чимось дійсно настільки глобальним, як вважають наші шефи, то мені в цьому точно не розібратися. І не треба розбиратися, це ж так просто — припинити намагатися зрозуміти бодай щось і мовчки виконувати накази. Чому я раніше до цього не додумався?

А Максова власна гра, що не давала мені спокою, його незрозумілі шифри, про які він так демонстративно забув сьогодні, — це ж узагалі нуль без палички на тлі подій, які відбуваються навколо. Може, повідомити йому, що світ не обертається й навколо нього також? А то якось нечесно виходить…

Утім, це знову ж таки не моя справа. Моя справа — дочекатися об’єкта й увійти з ним у контакт. У справжній контакт. Пролізти в душу (якщо, звісно, об’єкт цю душу має), скласти коротку доповідь та надіслати її шефові. Все.

Крапка. Далі великі татусі розберуться без мене. Я ж спробую якнайшвидше забути і про цю дурнувату справу, і про Макса з усіма його шифрами разом узятими.

Щоправда, може бути ще варіант із ліквідацією. Та навряд чи це становитиме серйозну проблему. Бах! — і готово. Не «бах» навіть, тихесенький такий, м’якесенький «пум», слава винахідникові глушника…

Ще легше буде, якщо об’єкт не з’явиться. Тоді я просто отримаю невеличкого прочухана від Жароха (радше для проформи, я ж бачив, що насправді Жарох мріяв про зникнення об’єкта з поля зору), після чого знову ж таки якнайшвидше все забуду.

Скоріше б закінчилася ця ніч. І наступний день.

Набридло вже. Набридла ця смердюча хата, набридло волохате індиго, набридла істерика керівництва. Що не кажи, а керівництво має бути спокійним і адекватним, аби керувати. Зараз же найбільш адекватний у цій ситуації зміюка Док. А мій любий Жарох, мій названий батько, труситься від переляку, як під час епілептичного нападу. Ще трохи потруситься — і я розчаруюся в ньому. А мене розчаровувати не треба. Небезпечно мене розчаровувати. Навіть Жарохові.

Ні, звісно, вбивати я його за це не буду, просто припиню слухатися, бо хто ж слухається істериків? Слава богу, де в мене чип, я знаю…

Та що ж це таке?! Вже вдруге за цю кляту ніч я згадую про чип! Досить!

Я відкидав зрадницькі думки і знову повертався до віршиків.

А на світанку раптом зрозумів — Аня не ненавиділа своїх застрелених, задушених, розтерзаних на клапті звіряток. Їй було шкода їх. Вона відверто жаліла їх, може, навіть плакала під час написання, так гостро відчувався цей жаль у деяких рядках…

Складалося враження, що вона не хотіла цих смертей, але бачила їх на власні очі й не могла не описати. Якщо згадати мою теорію, то цими звірятками мали б бути ми. А що?

Може, вона — пророк, може, й дійсно побачила наші смерті й не змогла описати інакше. Зрештою, вона ж іще дитина!

«Так от як він виглядає, справжній Апокаліпсис, — подумки знущався я, аби не вірити, в жодному разі не вірити в це, — он як ми всі помремо…»

А потім я відключився — організм нарешті не витримав режиму постійного неспання.

Коли Макс розбудив мене, за вікном уже щосили палало сонце.

— Котра година? — спитав я, розплющуючи очі.

— Десята ранку, — відрапортував Макс. Його голос був незвично хрипкий, надірваний. Я кліпнув очима, витріщаючись на нього. Виглядав він ще гірше, ніж після того свого сканування. Чесно кажучи, він виглядав зовсім хворим.

— У тебе очі червоні, — сказав я. — Знову нічні жахи?

Він кивнув. Сів навпроти. Здається, йому хотілося про це поговорити. От дідько! Я не наймався працювати ні нянькою, ні психологом. І мене вже не цікавило, що він там намагається мені повідомити. Мене вже взагалі нічого не цікавило — мені просто треба було дожити до вечора. І зазвичай, коли я ставив собі подібне завдання, обставини були набагато менш сприятливими — востаннє це було, коли на мене чомусь почала полювання ціла армія однієї невеличкої південної держави. Тож тут усе має бути легко…

Якщо мене не діставатимуть непотрібними душевними сповідями усілякі діти-індиго.

— Мені наснилася моя смерть, — повідомив він.

— Співчуваю, — байдуже відповів я, не співчуваючи, ясна річ, аніскілечки.

— Але щось змінюється, — додав Макс.

— А, — із удаваним розумінням кивнув я, хоча не зрозумів нічого.

— Мої сни змінюються. Це означає, що змінюється майбутнє. Розумієш? Ми можемо змінити майбутнє!

— Круто, — кивнув я.

— І я не про людство, — тихо додав Макс. Я швидко глянув на нього. Принаймні сьогодні я точно розумів, про що він говорить. Він намагався довести мені, що ми — ми вдвох — можемо змінити майбутнє. В контексті того, ким вважається наш об’єкт, це скидалося на бунт. І це було вже занадто.

— Ти зараз на що натякаєш? — украдливо поцікавився я. — На спробу невиконання наказу про ліквідацію об’єкта?

Він роздратовано відмахнувся:

— Та до чого тут об’єкт?! Треба буде — ліквідуємо! Я не до цього веду!

— А до чого?

Не хотів я грати з ним в його ігри. Не хотів більше жодних шифрів. Питав голосно й чітко, чекаючи на таку ж чітку відповідь. Звісно, не дочекався. Макс лише похитав головою, звівся на ноги й сказав:

— До того, що майбутнє — не стале. Його можна змінити.

Я знизав плечима й повторив:

— Круто.