Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

— Он як! — На щастя, Генріка не спитала, де Гессі це чула. — Он як, — повторила вона. — Тоді слухай. — Вона підійшла до сестри й узяла її за плечі. — Тобі конче треба зустрітись із Даррі й дізнатись, що Морґін направду думає про мене. Направду-направду.

Гессі мало не застогнала.

— Та це ж можна спитати й у Фаусти! — Вона була певна, що говірка однокласниця звіриться геть в усьому, що їй відомо, і не подумає про це нічогісінько поганого.

— Ні-ні-ні, то геть не те! — Генріка заперечила так палко, що годі було й слово вставити. — Розумієш, вони з Дарріном — брати. Юнаки обидва. А юнаки один одному завжди повіряють справжні думки й плани більше, ніж молодшим сестрам.

Гессі хотіла відповісти, що це не так, бо ж Аїден завжди звіряв їй найсокровенніше й часом навіть брав із собою, коли хотів таємно залишити якийсь дарунок Доанні чи просто побалакати про неї. Але Генріка дивилась на неї з такою мовчазною мукою в очах, що довелося погодитись.

Наступного дня Гессі трохи прогулялась після занять, посиділа в парку, аж доки ноги стали замерзати, тоді пройшлась над річкою. Після третього кола алеями вона подумала, що треба було йти до Оллішів одразу після занять разом із Фаустою, а не гуляти. Проте їй хотілось трохи відвернути цей момент. Гессі видавалось, що після випадку в театрі Даррін може взяти й зникнути з її життя, бо вирішить, що вона надто вже дивна. А їй цього не хотілось.

Урешті дівчина незчулась, як перетнула парк по діагоналі та опинилася зовсім далеко від центру. Тут вона бувала рідко, проте добре пам’ятала цю місцину — в дитинстві батько любив на вихідних ходити з нею й Генрікою в маленький затишний ресторан, що ховався за малиновими заростями в глибині парку.

Гессі впізнала і вузеньку, мощену білими каменями доріжку до ресторану, і живопліт малини, котра влітку вкривалася червонястими ягідками. За ними ховалася простора скляна веранда. Білі дерев’яні сходи злітали вгору, мовби нитки серпантину, котрі звивалась довкола святкової свічки. Усередині розсипалися столики, які здавалися Гессі великими копіями іграшкового набору. І там сидів батько.

Вітер поворушив штори, і дівчина побачила, що сидить він не сам, а в товаристві незнайомої пані. Пані ця точно не бувала в них удома, інакше б запам’яталась. На ній була проста пряма сукня кольору всохлих троянд, а чорне волосся, підрізане так рівно, мов під лінійку, відкривало шию. Матінка сказала б, що пані має надто вульгарний вигляд. Проте жінка всміхалась стримано і приємно, а відтак подивилась у бік вікна — саме тоді, коли Гессі розглядала їх.

Батечко теж повернувся до вікна, і Гессі помітила, як його лице багряніє. Першою думкою дівчини було швидко розвернутись і піти звідси, приглушуючи калатання серця. Проте батько різко відставив стілець і попрямував до виходу.

— Гестіє Амаліє, що ти тут робиш? — спитав він не стільки гнівно, скільки здивовано.

— Я гуляла парком. І дійшла аж сюди. Випадково.

Пані в темно-червоній сукні накинула на плечі манто і вийшла до них.

— О, та це ж, мабуть, Гестія Амалія! — вигукнула вона з ледь помітним фіренським акцентом. — Я стільки про тебе чула, золотко! Я — Малейн Рошері.

Розділ 8. Історик на мосту

Гестія подивилась на пані Рошері й замислилась над тим, скільки тій років. На лиці її проступали втомлені зморшки, котрі розтікалися в кутиках очей і на чолі. Жінка скидалася на розкішний букет сушених троянд.

— Гестіє Амаліє, мадамé Малейн — наша гостя з Фіренсу, — пояснив батько швидко. — Вона представляє групу інвесторів, які вельми зацікавлені у співпраці.

Гессі кивнула. Вона вирішила, що це добра новина. Але погляд її не відривався од лиця пані — «мадаме», як казали у Фіренсі, — Рошері. Усмішка «мадаме» бентежила її. Таємнича, ніжна і дуже… красива. Гессі раптом зрозуміла, про що казала Генріка, коли описувала Олейн Тавіш у книгарні Оллішів.

Проте це була гостя у справах роботи. У батька багато зустрічей із різними-різними партнерами, тож нічого дивного, що серед них є й така красива пані, котра, мабуть, приїхала лишень на кілька днів. Тим більше, Малейн Рошері аж сяяла привітністю та добротою.

— А це моя донечка, Гестія Амалія. — Батько поклав руку Гессі на плече. — А тепер їй варто поспішити додому, бо в нас із мадаме Рошері ділова розмова. Так, Гестіє?

Вона кивнула, відчуваючи, що шия від чогось затерпла.

Жінка кивнула і подріботіла назад до ресторану. Її худорляві ноги визирали з-під темної тканини сукенки і здавалися молочно-білими навіть у панчохах, ніби вона справді була лялькою з ніжного мармуру, котра ожила за велінням химерного чаклуна.

— Гестіє, — батько повернувся до неї, і обличчя його посуворішало. — Я обрав саме це місце для зустрічі, щоб ніхто не дізнався про гостю. Перемовини з інвесторами з Фіренсу — це дуже відповідальна й потрібна нашому бізнесу справа. Проте є чимало охочих вставити нам палиці в колеса. Тому, будь ласкава, не кажи нікому про мою зустріч із мадаме Рошері. Навіть удома. Зрозуміла?

Гессі знову кивнула. Вона не тямила, як згадка про фіренську партнерку може зашкодити бізнесові, якщо про це дізнається, скажімо, пані Моррінда чи Генріка. Чи матінка. Але батькові видніше.

— Тоді щасливої тобі дороги. І ще… — Батько дістав із кишені кілька купюр і вклав їх у затерплу доньчину руку. — Купи собі чогось. Якогось капелюшка чи рукавички нові. Я хочу, щоб моя донька була красуня. Бо твоя мати мене згризе, що я недостатньо піклуюсь про вас із Генрі…

Він легко поплескав її по спині, ніби підганяв, щоб вона пішла геть. Гессі