Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

обганяти їх і ще трішки поспостерігати. Театр попереду світився на тлі темної алеї, котру освітлювали лише поодинокі ліхтарі. Місцеві мешканці називали його «дорожньою валізкою», бо приземиста і важка будівля квадратної форми мала в собі щось від напакованої до самісінького верху валізки. Матінка казала, що театрові бракує «повітряної архітектури Ітеллі». Проте пані Катаніка сміялась на цю заувагу й завжди твердила, що «валізка» їй до душі, а якби вона була легшою, то хтозна, чи витримала б осінні вітри.* * *

Коли світло згасло, Гессі здалося, що за нею стежать. Проте в ложі не було нікого, окрім неї й Дарріна. Вишнева штора за спиною ховала дерев’яні дверцята, проте і їх зачинили — інакше відчувався би протяг.

Гессі спробувала відігнати це відчуття й зосередитись на виставі.

Історія, котру розповідали на сцені, виявилась дещо фантастичною. Дівчині особливо сподобались моменти, коли вступав хор, — він наче підкреслював незворотність шляху до потойбіччя, яким спускалась принцеса-героїня. Вона дорогою натрапляла на химерні видива. У Гессі й самої перед очима час від часу спалахували яскраві кола і в голові паморочилось, ніби починалася сильна гарячка.

— Ти погано почуваєшся? — спитав брат Фаусти, коли ввімкнули світло під час антракту.

Дівчина заперечно похитала головою.

— А вигляд маєш, наче так. Бліда, як сама смерть! Давай я принесу тобі води.

Даррін вийшов — тільки темна штора шурхнула. Гессі притисла пальці до скронь і, нахилившись, уперлася чолом у прохолодне бильце. Невже й справді застудилася? Таж іще вранці все було добре!

— Як вам вистава, панянко? — спитав хтось тієї ж миті, як гудіння в голові стало стихати.

Голос виявився знайомим. Спокійним, теплим і виваженим. Звучав тихо, проте він тут же наче приглушив усі інші звуки довкола.

Блакитноокий.

Гессі повернула голову вбік і зрозуміла, що їх розділяє лише тонка стінка між ложами, котра вигиналась хвилею з рожевуватого мармуру.

— Чудово, — видихнула вона, намагаючись стримати тремтіння. — Оркестр такий… поривчастий. Та й актори, здається, живуть цими ролями. Дуже надихає.

— Так, — погодився співрозмовник із-за стіни, — розігрують любов уміло, наче в реальному житті. Це буде модно в будь-які часи.

— Ви думаєте, що любов — це те, що всі розігрують, мов актори виставу? — спитала Гессі обережно.

Їй уже здавалось, що в неї справді температура й голова обертом.

— Неодмінно. Я трішки знаюсь, не побоюсь цього слова, на мистецтві. І на житті теж. — Голос повнився тепер іронічними нотками. — П’єса кохання — та, де люди найстаранніше розігрують вигадані ними ж ролі.

— Бо хочуть здаватися ліпшими.

— Для чого?

— Для того щоб стати такими, — відповіла дівчина пошепки. — Коли ж хтось вірить у те, що ти хороший, то ти хорошим і стаєш. А коли тебе люблять, тобі під силу взагалі все.

— Мені подобається ваша віра. А ви, панянко, сьогодні яку роль граєте?

— Жодної. Це ж не я тут переховуюсь, мовби якийсь утікач, — із ноткою докору додала вона.

— Натяк? — голос звучав рівно, як і до того, але інтересу в ньому тепер побільшало.

— Прямолінійна заувага. — Гессі зважилась на ці слова не в останню чергу тому, що їх розділяла стіна ложі. Бо коли вона дивилась у блакитні очі чудернацького знайомця, то дар мовлення покидав її надто часто.

— Заувагу прийнято. То вийдіть із ложі, панянко, — раптом заявив блакитноокий дуже серйозно. — Відсуньте завіску у вас за спиною, хрясніть дверцятами, ступіть кілька кроків і зазирніть до мене. Обіцяю не зникати й навіть не критися. Тільки сьогодні. Як вам такий поворот сценарію?

Гессі відчула, як попри температуру — а температура вже точно підвищилася — в неї все холоне всередині. Нитка перлів раптом потягла її донизу, наче кожна перлина перетворилася на важку свинцеву кулю. Вона не вірила своєму незбагненному щастю — можна просто підвестися, вийти з ложі і… і побачити його. Побачити його — справжнього. Розпитати про Аїдена, книгу, про нього самого теж. Треба лише…

Хвилювання раптом стало більше, ніж радості, а всередині все скрутилось у важкий, слизький вузол. Гессі подумки побажала, щоб Даррін Олліш іще трішки затримався. Найменше їй хотілося бачити його зараз. Бо ж тоді доведеться щось пояснювати. А пояснювати таку чарівну, делікатну й до запаморочення нереальну річ, як з’ява блакитноокого, — це зовсім-зовсім незручно.

Дівчина схилила голову та знову вперлася чолом у бильце балкона, обтягнуте велюровою тканиною. Треба зібратися з силами, треба тільки…

— Не мучте так себе, панянко, — додав знайомий незнайомець тим часом. — Краще пильнуйте за грою на сцені. Надмір хвилювання вам не личить. Це ж не те щоб я вас випробовував чи що. Просто ніколи не можна мати певності щодо наступної зустрічі, от і дозволив собі трішки більше, ніж варто. Але я не зі зла…

— Ні! — схопилася Гессі.

Вона вперлась обома руками в бильце, бо сили геть покинули її. А тоді зрозуміла, що не ступить і кроку. А тоді зрозуміла, що шкодуватиме про це. Тоді вона встала навшпиньки й перехилилась через бильце, щоб зазирнути за стінку. І байдуже, що якась старша пані з сусідньої ложі вже зацікавлено на неї зиркала. Це все не мало сенсу. Це все не мало сенсу, поки…

І тут ударив оркестр. І тут світло стало танути. І тут завіса потяглася вгору — довго-довго й важко-важко. Аплодисменти вибухнули зусібіч. Блакитні очі мружились, мовби засліплені сонцем, і вдивлялись у Гессі.

— Воістину, життя куди цікавіше за будь-який вигаданий сценарій п’єси, — сказав незнайомець, і його лице просяяло.

— Воістину, — видихнула Гессі, не впізнаючи свого голосу. Вона хитнулась уперед.

А тоді рука зіслизнула з бильця, і дівчина полетіла донизу.

* * *

— Гестіє, як це ти так?

Першим, що дівчина побачила, коли опритомніла, було похмуре обличчя Дарріна Олліша.

Вона лежала на вишневому дивані в театральному коридорі, котрий півколом оперізував залу.

— А…