Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

— Можна. Тут можна все, мабуть.

— А якщо нагадати їм про себе?

— Як саме? — Вона дивилася на мене з півусміхом, ніби на дитину, яка хоче дійти до місяця пішки.

— Наприклад, написати книгу. Розповісти їм про все.

— Ох, це заборонено… Мене звуть Розе. Прозерпіна.

— Аїден, — відрекомендувався я, не бажаючи здаватись таким же чваньковитим, як і всі ті, інші студенти, котрі мені тут траплялись.

— Я знаю. Я спостерігала за тобою, коли дізналася, що ти прийшов до нас. І маю сказати дещо важливе.

— Що ж? — Я навіть не встиг здивуватися фразі про те, що вона спостерігала за мною.

Прозерпіна схилила голову, і світло місяця зробило її бліду шкіру схожою на маску з порцеляни.

— Не товаришуй з Полі. Він порушник, який зруйнує все.

— Що — все?

— Слова, котрі нас ведуть.

Гессі згорнула книгу. Іноді в неї виникало відчуття, що книга ця живе своїм життям, сторінки в ній міняються місцями, а текст переписує сам себе, ніби насправді всередині, під обкладинкою, це чорне плетиво оживає і вибудовується в нову історію так само швидко й рівно, як лягали мазки на полотно з-під пензля Доанни. У ті часи, коли вона ще малювала…

Прозерпіна одразу не сподобалась Гессі. Здавалася трохи моторошною.

Однак думки відразу перестрибнули на театр, який чекатиме на неї вже завтра. Генріка дуже здивувалася, що Гессі йде кудись із Дарріном, а ще більше з того, що сестра про це заявила геть відкрито за вечерею напередодні. Проте після того, як сім’я дізналась, Гессі почувалася спокійніше.

— До речі, у нашої Моррінди наступного місяця ювілей, — зауважила матінка. — Було б добре влаштувати свято вдома. Покличемо тітку Фресію, пані Катаніку й Тавішів із синами.

— А Моррінда хіба знайома з Тавішами? — спитав батько.

— Якраз познайомиться. — Матінка уважно подивилась у свою чашку, ніби шукала там щось. — Це буде хороший і приємний вечір, щоб усі поспілкувались. І молодь зазнайомиться ліпше.

Генріка мовчки закотила очі. Батько додав:

— Тільки тоді, Дорі, будь ласкава хоча б зробити так, щоб Моррінда не випікала сама свій іменинний торт. Замовмо в кондитерській біля Рабени. І дамо їй кілька тижнів відпустки, щоб мала час поїхати до родини.

— А хто в цукерні порядкуватиме? Та вона й не просила ніякої відпустки!

— Бо в тебе не допросишся.

Гессі тихо зітхнула. Пані Моррінда здавалася їм з Генрі мало не ще однією родичкою. Вона, здається, завжди жила в них у домі. Своєї сім’ї в управительки не було, тільки якісь далекі родичі. Тож вона проводила з ними всі свята, отже, напевне, і цього року так буде.

— Генрі, ви готові до завтрашнього іспиту? — спитала матінка, щоб закрити тему іменин пані управительки.

— Так. — У голосі Генріки не було певності, тому в ньому вчувалося трохи більше безтурботності, ніж зазвичай. — Батечку, а якщо ми з Гесті напишемо історію на високі оцінки, чи можна буде нам обрати, куди поїхати влітку?

— Я вже запланував усе. Хай вас це не турбує.

Генріка закусила губу. Мабуть, у неї таки були свої плани на літо. Гессі зловила себе на думці, що зовсім не думала про цьогорічну поїздку. Усе, що мало статися після балу, здавалося надто далеким і майже не зачіпало її думок. І це було трохи чудне відчуття, наче життя складалося з маленьких точок, серед яких були особливо осяйні та яскраві і тільки вони залишались у спогадах. Чи означало це, що тільки з них і складається життя? Тоді в уяві воно ставало надто коротким, проте дуже яскравим.

Гессі любила театр. Помпезні коридори, обвішані дзеркалами до підлоги. Відчуття свята. Переливи світла в канделябрах. Симфонія оплесків. Проте над усе їй подобався момент, коли світло згасало і водночас повільно згасав шум у залі, ніби всі торкалися спільної таємниці й розділяли її між собою. Далі сцена перетворювалась на єдиний острівець світла, ставала центром світу — і починалась магія.

Компанія Дарріна Олліша не викликала в ній стільки хвилювання, як загалом очікування цього вечора. Брат Фаусти був направду приємним співрозмовником, він радо розповідав про виставу, на котру вони йдуть, про історію, за якою її поставлено, і ще про якісь дрібнички з його повсякденного життя. Гессі дізналася, що Даррін навчається в університеті, на факультеті літературознавства, та хоче вести далі книжкову справу батька. Говорячи з ним, дівчина не відчувала фальші, якою були переповнені багато людей у її оточенні.

— Дарріне, — поцікавилась Гессі знічев’я, — як думаєш, чому люди не можуть бути щирими?

— Їм, мабуть, страшно, — відповів юнак після кількох секунд роздумів.

— Вони бояться інших?

— Себе. Перш за все — себе. — Даррін посерйознішав. — А коли перестаєш себе боятись, то інші тебе вже нічим не злякають.

— Чому ж людям боятись себе? — замислилась Гессі, подумки аналізуючи, а чи боїться себе й вона.

Друг відповів повільно, ніби зважував кожне-кожнісіньке слово:

— Багато причин може бути. Уяви, що ти прокидаєшся одного ранку і не хочеш робити те, що маєш. Не хочеш, і все! Натомість мрієш про щось геть інше. Зловиш себе на такій думці — і одразу намагаєшся її заштовхати кудись подалі, бо ж страшно, що вона все зруйнує. А найперше — тебе самого.

— Мабуть, — кивнула Гессі й хотіла додати, що чудово розуміє, про що він, проте різко спинилась, бо побачила попереду матінку Коулі, пані Рабену, та пана Олвена, її колишнього чоловіка.

Вони трималися на ввічливій відстані одне від одного й зі спини не сказати, чи весело їм було спілкуватися. Проте йшли вони до театру. Удвох. Це був вельми добрий знак.

Гессі втішилась і сповільнила ходу, щоб не