Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

— Фауста — це… Нагадай-но.

— Дочка Оллішів, — відповіла матінка, і в її вустах це прізвище пролунало, мов погане слово.

— Добре, що дівчатка вельми дружні з однокласницями. — Батько наче й не помітив цього тону.

— Вельми, — кивнула матінка. — Вельми. Особливо з деякими книгарями.

Генріка густо почервоніла. Гессі швидко подякувала за обід і поспішила до себе. Їй не хотілось бути втягнутою в розмову про Оллішів.

До лісу за угіддями «чаклунки» вони пішли надвечір. Коулі всю дорогу м’яла в руках полотняну торбинку й страшенно хвилювалась.

— Усе буде добре. Пані чаклунка — моя названа сестра, — відповіла Гессі поважно. Насправді їй хотілось розпитати Коулі про пана Олвена, але вона не знала, з чого почати цю розмову. А однокласниця стрекотіла про Форсі або ж, навпаки, ковтала слова і замовкала. Урешті вона спитала:

— Ой, Гесті, а ми не заблукаємо там? Чогось надворі так темно…

На вулиці Каменярів не було жодного ліхтаря, тому йти доводилось мало не наосліп — тільки місяць трохи підсвічував їм доріжку.

— Ні, я тут уже ходила поночі, — запевнила її Гессі й запитала знічев’я: — А ти любиш легерські тістечка?

Рум’яні щоки та об’ємна фігура Коулі виказували її любов до солодощів. Однокласниця розправила поділ сукенки.

— Так! А звідки ти знаєш? Я їх дуже-дуже люблю!

— Із цукатами? — Гессі перестрибнула калюжу, котра ще не підсохла від недавнього дощу та зблискувала в темряві половинкою місяця.

— Ого! Таки так. — Однокласниця не помітила калюжу й вступила просто в неї, а тоді злякано і з писком кинулася вперед. — Божечки! — Вона затупцювала на місці, щоб обтрусити воду. — От до чого ті тістечка довели!

— Обережно! Тут іще одна! — повідомила Гессі. — А в нас тістечка такі, що пальчики оближеш!

— Знаю! Мамця часто посилає нашу служку до вас, щоб купити солодкого. Каже, значно ліпше, ніж у кондитера біля нас.

— А чого б вам не зайти на тістечко з кавою?

— Та це… Мамця раніше любила кудись піти, але тепер не дуже. І ніколи не купує більше легерських тістечок. Каже, що вони їй огидні. А колись так любила! Колись ми їх щотижня купували. По одному для кожного — мені, мамці й татові. Ну а коли мама з татом посварилися, то вона стала казати, що не любить більше багато з тих речей, котрі любила раніше. Але я думаю, що це не так.

Вона зітхнула й повторила:

— Думаю, це не так. Та і якийсь із маминих нових залицяльників щотижня таємно шле їй трійко тістечок. Але вона їх не торкається.

Гессі повагалася, чи варто казати Коулі, що один їхній постійний клієнт щоразу купує три легерські тістечка й просить загорнути з собою. Мабуть, не варто. Ану ж він просто приносить їх на гостину до когось, а вона все наплутає.

— Коулі, давай я сьогодні допоможу тобі, а ти потім за те прийдеш із матінкою до нашої цукерні?

— Ой, Гесті, я не знаю…

— То подумай, як це облаштувати. Поки ще є час.

— Привіт, Гесті. — Панна Доанна вже чекала їх і спиралась на дерев’яну веранду. Вона була в довгій білій сорочці з мереживом і такому ж світлому халаті. Її коси спускались мало не до землі, не сковані ніякими шпильками. І коли вітер напинав сорочку, як вітрило, здавалося, що Доанна зараз полетить кудись у високе нічне небо. Пальці її зблискували срібними перснями, і серед них точно-точно був той, від Аїдена, зі смарагдовим камінцем. Чаклунка — нічого й додати.

— Привіт, сестричко Анно! — вигукнула Гессі.

— Це правда… — Очі Коулі навіть у темряві здавались круглими, мов блюдця.

— Що правда? — Білою тінню панна Доанна пройшлася верандою й повільно спустилась сходами на стежку. Зблизька вона здавалась іще вищою, ніж раніше, і особливо величною поночі.

— Відьма з маєтку Масоллі! — прошепотіла однокласниця і відступила назад. — Божечки, я й не думала, що ви така… справжня!

— Яка ти погана дівчинка. — Доанна провела рукою по трояндових бутонах, котрі горіли на кущах, і підійшла ближче. — Називати простою відьмою найсильнішу чаклунку й повелительку лісових створінь!

Гессі ледь утрималась, щоб не розсміятись. Вона напередодні домовилась із панною Доанною, щоб та допомогла їй здійснити задум Коулі, тільки трохи по-іншому. І тепер Аїденова наречена відверто розважалась. Утім, дуже легко підтримувати репутацію чаклунки, коли живеш під лісом, не укладаєш коси в складне плетиво та знаєшся на травах!

— Ми не потурбуємо вас! — Коулі спробувала гордо випнути груди, але тремтіння в голосі її видавало. — Ми тільки хочемо пройти до лісу…

— До мого лісу? — Доанна скинула голову й акцентувала на слові «мого». — Е ні, нині хід туди закритий. Там гуляють пекельні почвари, і вони дуже люблять вечеряти заблукалими поночі дівчатками.

— Але, пані чаклунко, — втрутилась Гессі тихо і вдавано покірно. — Нам дуже треба провести ритуал, щоб Форсі не забував про Коулі!

Доанна поманила їх до будинку.

— Ідіть за мною. Сьогодні місяць у повні, тому моя сила бурхлива, як ніколи. І я милостиво допоможу вам.

— Ого, — видихнула Коулі, коли вони опинились у великій залі в будинку Доанни.

Тут, як і в її кімнаті, усе було вкрите тонкою білою тканиною, створюючи відчуття закинутості.

Гессі знала, що колись у маєтку Масоллі жило багато-багато людей, а тепер там залишились тільки Доанна зі старими батьками. Коли ж вона вийде заміж, а її батьки помруть, дім запустіє зовсім. І здавалося, що сам він — товсті стіни, облуплена ліпнина, старовинні креденси — відчуває, що скоро стане непотрібним. Гессі було сумно думати, що Доанна покине це місце. Але рано чи пізно вона одружиться-таки й Аїден залишиться для неї в далекому-далекому минулому,