Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

— Бо я злякалась, Гесті. Злякалась. Що Морґін вирішить, наче я ще надто дитина. Чи надто набридаю. А так — я сказала, що ти хочеш потоваришувати з Даррі… І не лише з Даррі, чесно! Що тобі просто… ну, мало спілкування. Ти ж така… — Генріка теж замовкла, і її голос розчинився у вечірній тиші, ніби його всотав у себе м’який килим.

Гессі так і сіла на той килим. Вона спробувала заспокоїтись і подумати, чому це її хвилює.

Блакитноокий. Нехай ніхто його не бачив і не знав про нього, та Гессі розбирали сльози від самої думки, що хтось — хай і нещасний Морґін Олліш та його сімейка — вирішить собі, що вона, Гестія, шукає компанію якогось іншого юнака. Це наче була зрада. І їй це не подобалось.

— Мені не мало спілкування, — суворо відповіла дівчина сестрі. — І Даррін Олліш дуже приємний і хороший, тому тим більше не кажи нікому своїх вигадок. Давай-но книжку сюди. І листа.

Генріка простягла темно-вишневий том.

— А тепер я піду.

— Зараз? — сторопіла сестра. — Скоро ж стемніє, і матінка буде невдоволена, що ти так пізно кудись повіялась.

— Скажи, що до тітки Фресії. Чи ще що. Ти ж майстриня вигадок.

— Ти теж, — кинула Генріка, прагнучи захиститися. — Вигадок і нічних прогулянок. Бозна-де й бозна з ким!

Та Гессі зараз було не до того.

Коли дівчина вистрибнула надвір, повітря обпекло її холодом, хоча насправді було тепло — лише нестерпно пашіли щоки. Вона закуталась шаллю так, що визирав тільки ніс, і поспішила до книгарні біля головної вулиці. Насправді вона не хотіла зараз туди йти, проте відчувала палке бажання якнайшвидше позбутися книжки з листом Генріки. І ще — можливо — якщо вона повертатиметься ввечері, то зустріне… Ні-ні, не блакитноокого, звичайно. Але когось зі знайомих зустріне точно — о такій порі ще багато хто гуляє надвечір.

«Не думай про це!» — наказала собі Гессі.

Дерева видавались їй картинними декораціями і всю дорогу зловісно нависали над головою. Сутінки володіли дивною силою перетворювати звичні речі на трохи чарівні. Та тільки сьогодні від цих чарів було тривожно, а не радісно. Наче хороша магія закінчилась і почалась зовсім темна.

Дорогою дівчина зачепилась за ручку на дверях швейного магазину й роздерла пальто. Далі спробувала йти спокійніше, проте все одно не вдавалось. Щось ізсередини підганяло. Тіні, які наповзали звідусіль, несли холод, а від річки віяло вогкістю. Серце шалено гупало.

— Гессі? — панна Доанна перепинила її біля повороту на вулицю Каменярів.

Сутінкові страхи відступили на задній план, ніби довкола раптової стрічної горів теплий рівний вогонь, котрий не давав темряві підібратися до неї достатньо близько.

Наречена Аїдена поверталася додому, закутана в довгу-довгу картату шаль.

— Панно Доанно! Як ваші справи?

— Краще. Тільки-но була у травника, взяла собі дещо до чаю. Хоч хтось тут іще знається на травах. — Вона підморгнула Гестії, і дівчина одразу ж пригадала паморочливі аромати чаїв, котрими братова наречена колись її частувала. Вона збирала ті чаї з трав та ягід сама, у лісі за їхнім маєтком. І за це удостоїлась у місті прізвиська відьми. А ще за звичку говорити свої думки прямо. І за палючу красу. Такого поєднання ніде не люблять.

— Ти така розпашіла й неспокійна. — Братова наречена наблизилась і поклала легку руку на чоло Гессі. — Таке буває, якщо задовго сидіти на сонці. Спочатку наче наливаєшся теплом, але потім його стає забагато, воно розхлюпується, і геть ніякого спокою не можна знайти, доки не вичерпається все-все. — Темно-зелені очі Доанни дивились наче вглиб, і дівчині захотілося відступити, але вона стрималася від цього поруху.

— Ні. Я просто… Нічого такого, що варте уваги, — пробелькотіла Гессі.

— Що ж, просто — то просто. — Доанна ніколи не любила випитувати щось понад міру. Вона сягнула рукою до маленького плетеного кошичка на лікті й дістала звідти пучок сушених квіток. — На ось. Укинеш до чаю — і все хвилювання мине без сліду. І зазирни до мене, коли матимеш настрій.

— Обов’язково! — погодилась Гессі, загортаючи квіти в чисту хустинку.

Дорогою її більше не лякала жодна тінь.

— Гесті? — сполошилась Фауста, котра зустріла її у дверях замість їхньої хатньої робітниці. Подруга опанувала себе за мить і кинулась кудись у глиб коридору: — Мамцю, до мене однокласниця!

— Я на хвилинку. — Гессі дістала з пакета книжку та вручила її Фаусті. — То для Морґіна.

— Для Морґіна? А чого це ти носиш?

— Бо я дивна й мене легко використовувати, чого ж іще… Та це Генрі попросила дуже. А тепер я йтиму. Щоб удома не хвилювались.

— І не зайдеш на чай із печивом? — Фауста розчинила двері ширше. — До нас приїхала тітка з Каламерти й напекла такої смакоти!

Аромат із коридору справді долинав чарівний — медовий-медовий. Каламерта була відома теплим кліматом, тому звідти привозили фрукти — золоті й насичені сонцем. У дитинстві батько розказав Гессі, що насправді там живуть чарівні садівники, котрі розмальовують кожен-кожен персик чи абрикос фарбами із сонячного проміння. Тому вони такі смачні. Та тільки Гессі надто захопилась цією ідеєю і якось розфарбувала своїми фарбами фрукти, котрі служниця заготувала для пирога пані Моррінді. Ніхто не був задоволений результатом.

— Заходь же! — Фауста взяла подругу за руку й затягла досередини. — Посидиш у нас, зігрієшся, а то вітер там страшенний — я сама щойно повернулась. А потім Даррі тебе проведе. І вдома не хвилюватимуться.

— Так, я проведу. — Даррін вийшов із тіні за дверима, наче примара. Але у світлі його лице сяйнуло такою усмішкою, котра б примарі явно не личила.

Гессі подумала, що з таким супроводом їй точно не зустріти блакитноокого. Але, з іншого боку, вона й не могла бути певна, що зустріне