Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

— Забудьте про те все. Забудьте, що ви маєте сказати. Що ви хотіли б?

Світло засяяло десь попереду, розриваючи хмари. Повітря сколихнулось від трояндового вітру, принесеного з університетського ботанічного саду. Пані Олай підвелася з лавки, невпізнанно легка й граційна. Вона простягнула руку вперед, ніби торкалася того світла. Вітер ніжно погладив її щоку. Підхопив смугастий поділ чорно-синьої, траурної сукні — і та на мить стала потоком білих мережив, заквітчаних червоними трояндами. Як тієї ночі, коли все було вперше.

— Потанцюй зі мною, Амрі… — видихнула жінка, і Гессі затамувала дух, бо враз відчула себе тут зайвою.

— Чули, чули? — Збуджена Генріка поклала руки на стіл.

— Генрі, руки, — прикрикнула матінка, відкладаючи вишивання серветок.

— А що? — спитала Гессі, відчуваючи дивне хвилювання всередині.

— Нове ательє відкрили! Їй-богу, таке гарненьке, і зовсім поруч із нами! Я бачила в них зразки тканин — дуже красиві.

— То добре. — Матінка схвально кивнула. — Я б зазирнула. А як називається?

— «Олай і трояндовий джем».

— Трояндовий джем? Вони ж не варення варять!

— Ой, матінко! — відмахнулась Генріка. — Так тепер модно. От назвали ж театр «Кошичок стрічок».

— І ніхто не тямить, що то театр, — похитала головою матінка.

Гессі приклала долоні до щік — гарячих і вже, певне, малинових. Того вечора дівчина дозволила собі в нагороду прочитати вдвічі більше сторінок «Академії Аматерасу», ніж зазвичай.

Тепер кумедний і трохи сумний юнак, на ім’я Аїден, ніяк не міг утямити, чи він таки вмер, чи втрапив до якогось іншого світу. А новий друг намагався переконати його, що то просто таке чарівне місце, де можливе все. Або майже все. Гессі хотіла вірити, що це й насправді так. Бо вона вже трохи прив’язалася до цього книжкового Аїдена.

Проте читання урвалося, коли до кімнати забігла сестра.

— Олліші покликали нас кататися на човнах у неділю! — повідомила Генріка тоном, котрий означав: «Гесті, ти йдеш зі мною, і не смій навіть опиратися!»

— Генрі, але ж Фауста нічого не казала в коледжі…

Сестра присіла на край ліжка і виклично спитала:

— То й що? Вона теж там буде.

— А хто ж тебе запросив?

Питання влучило просто в ціль, бо Генрі зарум’янилась, зчепила пальці на коліні й підібгала ноги, ніби хотіла зручно влаштуватися й затулитись від усього світу водночас.

— Моррі. Морґін. Старший брат Фаусти.

— О. Це той, який носатий? Чи той, який з хвостиком ходить?

У Фаусти було двоє старших братів, і Гессі плутала їх.

— Він аж ніяк не носатий! — спалахнула Генріка.

— Гаразд-гаразд. Я піду. — Дівчина стенула плечима. — Тільки якщо дощитиме, то ліпше зайдемо до цукерні.

— Ні, що ти. — Сестра раптом спохмурніла. — То ж неділя! У цукерні сидітиме матінка.

— То й що?

— Вона не втішиться з того, що ми гулятимемо з Оллішами.

— А ти їй не казатимеш?

— Скажемо, що то ідея Фаусти. Вона ж бо там буде. І… — Сестра затнулась, а тоді подивилася з благанням в очах: — Я тебе про-ошу, обійдися того, єдиного, дня без якихось дивацьких фраз.

— Це ж яких?

— Ну… не говори чогось про сенс життя, плин думок чи загальнолюдське щастя.

— Що поганого в розмовах про щастя?

— Ти не розумієш! Просто я дуже хочу, щоб Оллішам сподобалось у нашому товаристві. А коли ти тільки знайомишся з новими людьми, не треба одразу ж вивалювати на них усі свої мрії та ідеї про світобудову. Треба говорити про щось загальне: про книжки там, чи театр, чи коледж. Про погоду ще.

— Як скажеш. Я говоритиму з ними про погоду, поки сил стане.

Гессі направду не дуже хотіла гуляти з невідомими братами Фаусти, але для Генріки то був дуже-дуже важливий план, тому доведеться піти. До того ж сестра виручила її з Доанною.

У неділю вранці вони пішли до цукерні з матінкою, а потім — попри її невдоволення — таки зібралися до річки з Оллішами.

— Матінко, погода ж чарівна! — Генріка склала руки на грудях і подивилася за вікно з виразом мучениці. — Та й сьогодні всі-всі йдуть на річку! Всі-всі — поглянь тільки на набережну алею!

— А якщо хтось із вас потоне? — Матінка сьорбнула каву й подивилася на Генріку. Обидві вони знали, що ніхто не потоне, і йшлося зовсім не про річку, а про Оллішів. Генрі перекинула кучері на плече й виклично задерла голову:

— З нами нічого не станеться, адже там будуть двоє старших братів Фаусти.

— І що, двом старшим братам Фаусти цікаво в компанії таких маленьких дівчаток?

Генріка залилася рум’янцем. Вона страх як не любила, коли матінка називала її маленькою дівчинкою. Матінка ж страх як не любила, коли Генрі намагалася здаватися дорослішою.

— Матусю, — втрутилась Гессі тихо. — Фаусту просто не відпускають на річку саму, тому вона мусить іти з братами. Але їй нудно в їхній компанії, тому вона й покликала нас.

— І правильно. Нічого робити на тій річці. Краще б посиділи вдома, за роялем!

На щастя, саме прийшла пані Катаніка й урятувала їх від подальших розпитувань. Однією рукою вона стискала плече сина, а другою привітально розмахувала. На її лікті висіла мереживна парасолька. Лице Лаллі стало зовсім кислим, коли він почув, що Гессі й Генріка вже йдуть. І Гессі чудово розуміла, як почувається дванадцятирічний хлопчик у компанії двох дорослих пань, котрі будуть наступні кілька годин говорити про своє, час від часу смикаючи дитину. Їй щиро хотілося взяти сина пані Катаніки з ними, проте дівчина розуміла, що сестра ніколи не пробачить