Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

— Він блакитноокий! І більше я нічого не знаю.

— Це як?

— Ну… я не бачила його. Тільки очі.

На мить Генріка подивилась на неї, а тоді зітхнула, і вся енергія та запал тут же зникли, наче їх здмухнув вітерець.

— Так і знала. Знову чергова вигадка, так?

— Яка ще вигадка?

— Та ти просто вигадала його! Бо ти — Гестія Амалія. Моя сестра з найбагатшою у світі фантазією.

Розділ 4. Маленькі дівчатка не ходять на річку

Гессі читала книгу про Аїдена щовечора. Це стало майже таким самим ритуалом, як розчісування волосся, вибір сукні до коледжу на наступний день і недільний похід до цукерні. Книга захоплювала.

Історія виявилась дуже цікавою й фантастичною, адже в ній юнак, котрий носив таке саме ім’я, як і її брат, потрапив на навчання до незвичайної академії. Опинялись там виключно герої старовинних легенд, і герої ці — якщо вірити історії — перероджувались у звичайних людей. Вельми заплутано. Гессі до кінця так і не зрозуміла, що малося на увазі, але вірила, що далі про це напишуть більше. А ще в персонажів — геть усіх — були чудернацькі сили.

Природно, Гессі нікому не розповідала про книгу, бо матінка вирішить, що таке чтиво — не зовсім те, що варто гортати пристойній панянці. До того ж якщо хтось побачить напис «Дорогій Гестії», то одразу зрозуміє, що книгу їй подарували, а тоді візьмуться розпитувати, хто, та коли, та чому. А про блакитноокого розповідати не варто. Це має бути їхня таємниця. Гессі відчувала непереборне бажання всміхатися щоразу, коли думала про нього.

АЇДен ~ Академія

— І давно ти бачиш духів померлих?

Голос, наповнений щирим інтересом, був тут рідкістю, тому я відповів так само відверто:

— Із самого дитинства. Колись пробував розказати батькам, але вони вирішили, що я занадто багато фантазую і читаю страшні книжки. А ти чим особливий?

Таке запитання мені не дуже подобалось. Воно наче підкреслювало те, що тебе цікавить не сама людина, а її вміння. Але насправді так і було. Майже завжди і всюди.

— Я пишу поезії, — відповів випадковий співрозмовник. — І музику.

Я посміявся з нього.

— Це не зовсім те.

Довелося звикнути до того, що всі довкола мене володіли химерними вміннями. Найкориснішим із них видавалась левітація, хоч один із викладачів твердив, що всі ми ще дійдемо до цього. Але я не повірив.

— Цілком те. — Незнайомець здвигнув бровами. — На тебе глянути страшно, — додав він безпосередньо. Його тон нагадав молодшу сестру.

— Чому ж?

— Не знаю. Маєш такий вигляд, ніби щойно вмер і воскрес, але тебе перед цим добряче потерли в жорнах.

— Я і вмер. А ти мені снишся. І все тут мені сниться. Це якийсь перехідний етап до того, що буде далі? — Я виклав свою теорію про все, що відбувалося зі мною останнім часом, після того як заснув удома без найменших сил прокинутись і видужати, а пробудився цілком здоровим, тільки зовсім не у своєму ліжку, а біля язикатої Брами, за якою ховалось у тумані це місце. Незрозуміле місце. Повне незрозумілих людей. Або не людей навіть.

— Усі ми йдемо кудись далі. Це нормально. Тільки до чого тут смерть? — Незнайомець сів біля мене на широке біле підвіконня.

Я подумав, що матінка була б дуже невдоволена, якби вдома я з друзями сидів на підвіконні. Але тут вона не могла мене побачити.

— Біс його знає, — байдуже відповів я, дозволяючи собі ще одну фразу, за котру дістав би вдома важкий-важкий погляд матінки.

— Смерті не існує, — провадив далі незнайомець, і тон його був до мурашок по шкірі серйозний. — Тобто не так. Ти вмираєш кожної-кожнісінької миті: той ти, який є зараз, через секунду стає вже іншим — у твоїй голові вирують інші думки, змінюючи одна одну, клітини твого тіла народжуються й відмирають, і все це сукупно дає щоразу нового тебе.

— Полюбляєш філософію? — спитав я знічев’я. Це був перший з тутешніх студентів, який заговорив зі мною більш-менш приязно.

— І мистецтво. — Незнайомець не помітив ні краплі іронії в моєму голосі або проігнорував її.

— Гаразд, смерті не існує, я не помер, а помираю щомиті. Чи не підкажеш, як мені померти взагалі-взагалі?

— Навіщо?

Я став до краю відвертим:

— Якщо це перехідна точка, то я хотів би швидше вирушити далі. Не підкажеш, що там далі? Переродження? Вічна темрява? Небесні сади для добрих душ і забуття для поганих?

Білявець почухав вилицю.

— Давай розберемося раз і назавжди: Аїде, ти не помер.

— Тоді я сплю в гарячці? — Мені стало трохи смішно, але зупинятися не хотілось. Ану ж дізнаюся про щось цікаве!

— Ні. Боги всіх Тріад, який ти дивний!

— Навзаєм.

— Ти такий дивний, що про тебе можна написати книгу.

— А ти й книги пишеш?

— Я — майстер усіх мистецтв.

— А фотографуєш?

— А це як?

— І він мене називає дивним…

— Гаразд. Підійдемо з іншого боку. Яка в тебе наступна лекція?

Я не стримався від короткого смішку.

— Я викинув розклад. Мертвим нема особливого сенсу ходити на навчання.

Звичайно, мені вже пояснили, що я потрапив сюди, бо в мене є особливі сили, і що дорога додому закрита, і що там про мене ніхто більше не згадає. Але це не вкладалось у голові. І тим більше ніщо не примусить мене виконувати те, чого хочуть тутешні викладачі.