Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

— Танцювати під дощем. Ми ж минулого разу про це говорили! — Незнайомець усміхнувся востаннє і зник за рогом так швидко, ніби його здуло вітром.

Гессі завмерла, стискаючи поруччя.

Невже в цьому світі хтось забажав би танцювати з нею під дощем?

Вона спробувала вгамувати усмішку, але кутики вуст самі піднімались, і тому довелося ще кілька хвилин стояти біля дверей, перш ніж вона змогла постукати. Генріка й Фауста обіцяли відчинити їй навіть посеред ночі і для того мали грати в карти й читати в кімнаті, найближчій до входу.

— Тебе провели? — спитала Генріка, щойно побачила Гессі на порозі.

— Так.

— Гаразд. Заходь, усі вже хочуть спати.

Дім Оллішів виявився дуже затишним: уздовж усіх стін, навіть у коридорі, тяглися книжкові шафи, пакети з книжками захаращували кожен вільний шматочок простору.

— Я приготую тобі какао! — заявила Фауста, котра визирнула з вітальні. — А ти проходь. Я вже постелила вам у кімнаті для гостей. Але ми там грали в карти. І загалом Даррі заснув на твоєму ліжку. Даррі — це мій старший брат. Їх двоє.

— Так, перший — я. — З-за спини Фаусти визирнув високий хлопець із каштановими кучерями. — Морґін Олліш! — Він жартома вклонився й пішов довгим коридором, вистрибом оминаючи пакети з книжками.

— Загалом гостьова зайнята, але ви можете спати в мене, а я постелю собі у вітальні, — вела далі Фауста.

— Мені гаразд у вітальні. — Гессі було геть байдуже, де спати і чи спати взагалі.

— Тоді я до тебе, — заявила Генріка до однокласниці. — У тебе розкішне широке ліжко! Але спочатку — какао!

Гессі підвела погляд на сестру. Генріка володіла даром привертати до себе увагу та перетягувати керівництво у будь-якій справі, навіть порядкування в чужому домі.

— Так, я по какао! — заявила Фауста і прошелестіла до кухні.

— І як, і як? — напосілася Генріка негайно. — Хто він такий? Куди ви ходили? Ой божечки, може, тебе побачив хтось? Гесті, чого ти така замислена? І чого ти те одоробло з собою тягаєш? — вона тицьнула пальцем у сумку з камерою.

Гессі кліпнула двічі й перевела погляд на лице сестри.

— Доанна повернулася до міста. Я була в неї.

— Он як… І що вона казала? Де була?

— Чи не все одно? Захочеш — зайдемо до неї вдвох наступного разу. Але не кажи матінці… поки що.

— Какао! — пролунало з іншого кінця коридору.

— Ходімо. — Сестра схопилась на ноги. — Усе стає ліпшим після чашки гарячого какао — принаймні Фауста в цьому свято переконана, тож не будемо її розчаровувати. І, заради святого печива, дивись, куди йдеш — тут книжок більше, ніж підлоги.

— А тепер, дівчатка, випростайте спинки. — Пані Валіє клацнула пальцями. — Ви ж повинні мати якнайкращий вигляд на балу. Це вам не танцювати під дощем у якомусь парку!

Пані Валіє років було більше, ніж пані Ельріці й пані Катаніці, разом узятим. А проте вона здавалася такою сухою і тонкою, ніби її може здути вітром. Пані куталась у хутряні боа навіть у розпал весни, носила крисаті капелюшки з довгими барвистими пір’їнами і задирала гострого носа вгору так, наче завжди виглядала когось іздалеку. Матінка казала, що пані Валіє танцювала на сцені театру в самому Роммелі. Тому навіть тепер, коли шкіра її висохла, як зім’яті книжкові сторінки, а волосся стало білим і тонким, відбою від учнів у неї все одно не було.

Генріку пані називала своєю найліпшою ученицею за останні десять років. Гестію — «милою і талановитою дівчинкою». І додавала: «…талановитою не до танцю».

— До балу ви обидві будете розумничками й красунями! — повідомила викладачка й сіла до рояля. — І пам’ятайте: ви — пір’їнки на вітрі! Починайте з поклону!.. Ні, не так. Починайте з виходу. Вихід — це головне. Потім на вас ніхто не дивитиметься, але поки ви виходите — ви у світлі й усі погляди — ваші! І-і раз!..

Музика звучала спочатку тихо. Гессі постаралася виконувати всі свої кроки поволі, обережно. Вона чула всередині дзвін, котрий резонував із музикою, і сьогодні все виходило ліпше. Або ж їй здавалося, що виходить. У голові виринули спогади про вечір у Доанни, а потім — про нічну прогулянку. І ці картини наче самі лягали на музику, викликаючи усмішку й відчуття безмірного щастя десь на кінчиках пальців.

— О! — Пані Валіє схопила Гессі за плече, коли мелодія закінчилась і вони з Генрікою розтягли подоли сукенок у боки, присідаючи в реверансі, котрий був трохи старовинним, а проте на балу — саме доречним. — Що це було, Гестіє Амаліє?

— Я десь помилилася? — спитала Гессі пошепки, відчуваючи, як дзвін усередині тихне.

— Ні. — На диво живі очі викладачки, оточені паволокою зморшок, вивчали її з усмішкою. — Ти танцювала так, ніби довкола тебе багато рожевого.

Генріка безмовно звела брови.

— Багато рожевого, і ще квітневий вітер у волоссі, і трохи яскравого місячного світла. — Пані Валіє заклацала пальцями, наче шукала ще якийсь штрих до повноти картини. — Ти танцюєш, мов закохана. А нема на світі ліпшого танцю, Гестіє Амаліє.

Гессі розчервонілась і спробувала подумати про щось інше. Але тоді зайшла матінка, щоб дізнатися про їхні успіхи. Викладачка танців повела плечем — важке боа зіслизнуло і лягло на згин ліктя, — а тоді діловито защебетала про своїх «пташечок» та «пір’їнок».

Генріка тим часом узяла Гессі попід руку й майже силоміць вивела в коридор.

— Ну? Чи не пора розказати найближчій для тебе душі про таємничого незнайомця?

На мить Гессі пополотніла від думки, що Генріка теж про нього знає. Тож блакитноокий не видиво, а геть реальний, осяжний і справжній! Проте сестра зашепотіла просто у вухо:

— Хто він? Який має вигляд? Чи він гарненький?

Гессі не