Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

бути щасливою від усього. Від того, що в мене в чашці стигне улюблений чай. Від того, що ти прийшла на гостину й принесла мені шаль. Від того, як із лісу вранці наповзає туман, а в сутінках сонце світиться золоченим мідяком крізь гілля. Я примушую себе іноді дивитись на світ і відчувати його, бо після того, як Аїден пішов, занурилась в одну сіру темінь. А іноді прокидаюсь сама-самісінька на світанку, виходжу на веранду, боса й змерзла, ловлю дрижаки і думаю — це все прекрасне. Життя прекрасне!

Доанна слабко всміхнулась і додала зовсім швиденько:

— Звичайно, якби ж тут був Аїден, усе стало б стократ ліпше. Але його тут немає. Тож чи був би він радий, якби я тільки сумувала? Ні.

АЇДен ~ Академія

Якби тут була Доанна, усе стало б стократ ліпше. Але її тут немає. Та хіба вона була б рада, якби я тільки нарікав на все? Ні. Тож як є, так є.

— Розкажи мені про Слова, — попрохав я Полі під час однієї зустрічі. Ми з ним іноді збиралися після занять посидіти десь і побалакати. Я розповідав про своє життя, він — про своє. Життя, котре було до того, як ми опинились тут. Він нарікав, що пам’ятає дуже мало і все мовби в тумані.

— Слова? — Полі спочатку здивувався, а тоді кахикнув. Він завжди чинив так, коли трохи нервував. Або кахикав, або тер вилиці. — Де ти про них почув?

— Розе розповіла, — коротко повідомив я, знаючи, що ліпше цього не приховувати. Адже в одному човні пливемо.

— Я ж казав тобі з нею не зв’язуватись. — Тепер у голосі нового знайомця вчувався докір, а може, навіть щира образа через те, що такий поганий я не сприймаю на віру всі попередження такого хорошого його.

— Ти не маєш права мені забороняти чи дозволяти будь-що, — нагадав я у відповідь.

Це була щира правда. Я вельми вільно сприймав свої соціальні зв’язки в цьому місці. Так, ніби вони можуть завтра розтанути, здиміти без сліду.

Полі помовчав кілька секунд, наче боровся з сумнівами, а тоді розслаблено всміхнувся.

— Ну так. Куди ж мені вказувати Аїдові, котрий пропускає всі заняття в найсуворіших професорів.

— Отож-бо. То Слова — це?..

— Це історія про те, що було спочатку. Про давніх героїв, богів, демонів тощо.

— Казочки такі? — здивувався я.

— Історії, — виправив він. — Вони колись були правдою.

— Усі історії колись були правдою, — так любив казати мій викладач літератури.

— Ну от. Якщо вірити цим історіям, то всі ми вже колись жили, тільки в інших… м-м… утіленнях. І от ті Слова — це історії про те, як воно було давно. Ким був я, ти, Розе та всі інші.

Мій подив зростав, хоча я зберігав, як мені здавалося, нейтральний вираз обличчя.

— Звучить, як вельми хороша вигадка.

Полі хмикнув знову. Тепер скидалося на те, що він потішається:

— Не більша вигадка, ніж бачити духів померлих чи викликати гірське джерело в коридорі на третьому поверсі, як сьогодні вчинила Ганг.

Я згадав студентку з темними косами до п’ят, яка сьогодні затопила третій поверх, і ледь стримав посмішку, а тоді додав:

— Ти знав, що Розе має цілий клуб людей, котрі в це все вірять і хочуть діяти так, як у тих Словах?

— Аякже, знав. Я ж недарма тебе попередив про неї. — Полі напружився від згадки про Розе, наче вона була його найгіршим ворогом.

Я вирішив, якщо вже в нас такий вечір відвертостей, то скажу все направду:

— А вона попереджала мене щодо тебе. Не скажеш чому?

Полі не вагався довго, за що я був вдячний. Люди, котрі довго вагаються, перш ніж відповісти на просте запитання, майже завжди стараються викривити правду.

— Скажу, — кивнув він рішуче. — Бо ти їй потрібен. Ти — Аїд, а вона — Прозерпіна.

— Аїден, — машинально виправив я. — Але так, мене часто кличуть Аїдом. І, вважаю, нема особливого сенсу це щоразу виправляти, бо й так ніхто не запам’ятовує.

— Отож. А у Словах же Аїд — чоловік Прозерпіни. Точніше, Плутон, котрий теж Аїд, просто трохи інакший. Але це вже формальності.

— У мене є наречена, — відповів я, проте і сам розумів, наскільки зараз це звучить недоречно. Я ж не можу потрапити назад. Не можу повернутися до Доанни. То й не маю права називати її своєю нареченою. — А ти? У що ж тоді віриш ти, що Розе вважає тебе таким небезпечним? — поцікавився я, знову пригадуючи про зникнення Арторі.

— Я не вірю в Слова, — відповів Полі повільно, зважуючи. — Я вірю, що кожен відповідає за те, що робить, і має право йти своїм шляхом. А не шукати виправдання в давно минулих часах чи історіях, у котрі тут вірять, як в істину.

— Тому Розе вважає, що ти несеш небезпеку? — не вірилось мені.

Тут для повноти картини бракувало чогось направду небезпечного.

— Ти не повіриш, як багато студентів хочуть, щоб усе було просто. — Полі покрутив у руках олівець. — Слова — це просто. Усе вже записано, усе вже сказано. Я ж порушую їхній спокій. Я відмовився від своїх Слів, тож в очах багатьох друзів Прозерпіни опустився на рівень страшного відступника. Хоча насправді офіційно ніхто не примушує нас дотримуватись того, що записане… А що тобі подобається більше?

— Певен, що дуже зручно, коли в тебе є гідний план на життя і якісь гарантії щодо нього. Власне, у мене він раніше був. Сім’я, наречена, великий бізнес, котрий я мав успадкувати, і ніяких зайвих турбот. Але якщо вже мене позбавили всього цього, то до біса. Я не хочу грати за чужими правилами.

Мені здається, Полі сподобалась моя відповідь.

* *