Господиня - Стефані Маєр

Джаред зітхає. Попри холодне лісове повітря, його подих зігріває мені скроню.

— Джеймі може не сподобатися твій натяк.

— Джеймі ще дитина. Будь ласка, бережи його.

— Давай домовимося, — каже Джаред. — Ти бережеш себе, і я обіцяю зробити все можливе. А інакше діла не буде.

Звичайнісінький жарт, але мені зовсім не смішно. Щойно ми розійдемося, не буде жодних гарантій.

— Що б не сталося, — наполягаю я.

— Нічого не станеться. Не хвилюйся.

Ці слова майже безглузді. Марнування зусиль. Але нехай балакає — я залюбки послухаю його голос.

— Гаразд.

Джаред розвертає мене обличчям до себе, і я схиляю голову йому на груди. Його запах не можна ні з чим порівняти. Він єдиний, унікальний, наче запах ялівцю чи дощу в пустелі.

— Ми не втратимо одне одного, — обіцяє він. — Я будь-що знову тебе відшукаю… — Джаред є Джаред — не може залишатися серйозним більш ніж на одну-дві секунди. — Хай де б ти заховалася. У хованки мене ніхто не переграє.

— Рахую до десятьох.

— Цур не підглядати.

— Почали, — бурмочу я, стримуючи сльози.

— Не бійся. Усе буде гаразд. Ти сильна, швидка, розумна, — мовить Джаред, переконуючи і себе також.

Навіщо я його залишаю? Так мало шансів, що Шерон — досі людина!

Але побачивши її обличчя по телевізору, я була впевнена на всі сто.

То була звичайна вилазка, схожа на тисячі інших. Зазвичай, коли ми почувалися достатньо безпечно, то обчищали холодильник і засіки під увімкнений телевізор. Просто щоб послухати прогноз погоди, бо в до смерті нудних звітах у стилі «все бездоганно», які паразити називали новинами, не було нічого цікавого. Мою увагу привернули коси — вогненно-рудий спалах — такий я бачила лише в однієї людини.

У мене і досі перед очима стоїть вираз її обличчя, коли вона краєчком ока зиркнула на камеру, ніби говорячи: «Я намагаюся бути невидимою, не дивіться на мене». Вона йшла недостатньо повільно, докладаючи забагато зусиль, аби вдавати невимушеність, відчайдушно намагаючись не вирізнятися.

Жоден паразит не відчував би такої потреби.

Але що вона робить, розгулюючи в такому величезному місті, як Чикаго? Може, вона не сама? Ми маємо її знайти — вибору немає. І якщо, окрім неї, лишилися інші люди, то ми мусимо відшукати і їх.

І це я повинна зробити сама. Від будь-кого іншого Шерон просто тікатиме. Правда, вона тікатиме і від мене також, але, може, хоч на мить завагається і вислухає. Я впевнена, що знаю її потаємне місце.

— А ти? — тяжко запитую я, ледве витримуючи це завуальоване прощання. — Обіцяєш берегти себе?

— Ані небеса, ані пекло не розлучать мене з тобою, Мелані…

Навіть не даючи мені змоги перевести подих або витерти свіжі сльози на очах, Мелані жбурнула в мене наступним спогадом.

...Я обіймаю Джеймі за плечі — ох, як же він витягнувся! Тепер, щоб уміститися у мене під пахвою, йому доводиться добряче зігнутися, і його худорляві коліна стирчать як шпичаки. Його руки вже кріпнуть, на них проступають м’язи, але в цю мить він — звичайна дитина, що труситься і кулиться від страху. Джаред заводить машину. Якби він був поруч, то Джеймі б намагався бадьоритися — він хоче бути відважним, як Джаред.

— Мені страшно, — шепоче він.

Я цілую його темне як ніч волосся. Навіть тут, поміж колючих смолистих дерев, воно пахне сонцем і пилюкою. У мене таке відчуття, що він — частинка мене, і для того, щоб нас роз’єднати, треба розтяти шкіру там, де ми торкаємося одне одного.

— З Джаредом ти будеш у безпеці,— я мушу вдавати хоробрість, байдуже, що я при цьому відчуваю.

— Знаю. Мені страшно за тебе. Мені страшно, що ти не повернешся. Як татко.

Я здригаюся. Коли тато не повернувся, — хоча його тіло таки прийшло, намагаючись навести на нас шукачів, — то був найбільший жах, найбільший страх і найбільший біль у моєму житті. А що як я, у свою чергу, вчиню так із Джеймі?

— Я повернуся. Я завжди повертаюся.

— Мені страшно, — повторює він.

Я повинна кріпитися.

— Обіцяю, що все буде гаразд. Я повернуся. Чесне слово. Ти ж знаєш, Джеймі, я не порушую обіцянок. Не перед тобою.

Він перестає тремтіти. Вірить мені. Він мені довіряє…

І ще один спогад.

...Я чую погоню на поверх нижче. За лічені хвилини, а може, й секунди мене знайдуть, тож на брудному клаптику газети я дряпаю слова. Їх ледве видно, але якщо Джаред їх помітить, він усе зрозуміє: «Не встигла. Люблю тебе, люблю Джеймі. Не йдіть додому».

Я не лише розбиваю рідним серця, а й краду в них дах над головою. В уяві постає наш маленький будиночок посеред каньйону, знелюднілий тепер уже, мабуть, навічно. А якщо й не знелюднілий, то перетворений на склеп. Я бачу, як моє тіло веде до нього шукачів. Це моє обличчя усміхається, коли шукачі хапають Джареда