Господиня - Стефані Маєр

Але у своїх спогадах Мелані бачила зовсім не мертву землю, яка простягалася навкруги нас. То була пустеля з червоними каньйонами — казкове місце. Мелані зовсім не намагалася мене блокувати. Здавалося, вона навіть не помічає моєї присутності. Що ж усе-таки значить її мовчання? Я відчувала, що вона думає не про битву. Радше готується до кінця.

У цей момент вона перебувала у своїх щасливих спогадах, ніби прощаючись зі світом. У тих спогадах, куди ніколи не пускала мене раніше.

Там стояла хижка, змайстрована у затишному куточку на червоному піщанику, небезпечно близько до лінії паводку. Жодних шляхів сполучення — безглузде місце для будівництва. Жодних вигод чи винаходів цивілізації. У спогадах Мелані сміється, стоячи біля раковини, в яку з-під землі треба помпою накачувати воду.

— В порівнянні з цим труби відпочивають, — каже Джаред, насупивши брови, і зморшка на переніссі стає глибшою. Здається, мій сміх його стурбував. Невже він боїться, що мене його винахід не вразив? — Ніхто ніколи не здогадається, що ми тут.

— Мені подобається, — хутко відповідаю я. — Наче в старому фільмі. Просто супер.

Широко розквітає усмішка, яка ніколи не полишає його обличчя — він усміхається навіть уві сні.

— Те, що показують у фільмах, — то дитячі забавки. Ходімо, я покажу тобі туалет.

Я чую, як у вузькому каньйоні відлунює сміх Джеймі, який біжить попереду нас. На бігу його чорне волосся підлітає. Тепер він повсякчас стрибає, цей худенький хлопчик із засмаглою на сонці шкірою. Я навіть не уявляла, як багато лежало на цих тендітних плечах. Разом із Джаредом до нього повернулася радість життя. Стурбований вираз безслідно зник, змінився усмішкою. Ми обоє — витриваліші, ніж я гадала.

— Хто це все побудував?

— Батько і старші брати. Я трохи допомагав — скоріше заважав. Мій тато — втікач по натурі. Він ніколи не переймався умовностями, не утруднював себе з’ясуванням, кому належить земля, отриманням дозволів та іншою нудотою, — Джаред сміється, закинувши голову. В його білявому волоссі відблискує сонце. — За офіційними паперами цього місця не існує. Правда ж, зручно? — він інстинктивно піднімає руку і торкається мене.

Від його дотику палає шкіра. Відчуття неймовірно приємне, але від нього якось дивно щемить серце.

Він постійно отак мене торкається, ніби мусить пересвідчуватися, що я тут.

Чи відомо йому, що зі мною робить цей простий дотик його теплої долоні? Чи починає і в нього калатати пульс? Чи він просто радіє, що більше не самотній?

Ми гуляємо у невеличкій тополевій посадці, й він розмахує нашими сплетеними долонями. Зелень дерев така яскрава на тлі червоної пустелі, що аж ряхтить і ріже в очах. Джаред тут щасливий, щасливіший, ніж деінде. Я також щаслива. Відчуття досі для мене нове.

З найпершої ночі, коли я зойкнула, намацавши шрам у нього на шиї, він більше не цілував мене. Невже йому не хочеться? А може, мені самій його поцілувати? А якщо йому не сподобається?

Джаред дивиться на мене з висоти свого зросту й усміхається, і зморщечки навколо очей павутинкою розходяться навсібіч. Чи справді він такий гарний, яким здається мені, чи це просто наслідок того, що він — остання на землі людина, окрім нас із Джеймі?

Ні, він дійсно вродливий.

— Про що ти думаєш, Мел? — запитує він. — У тебе такий вигляд, наче ти замислилася над чимось дуже важливим, — сміється Джаред.

Я знизую плечима, і в животі у мене тріпоче.

— Тут гарно.

Він роззирається.

— Еге ж. Удома завжди гарно, правда?

— Удома, — я тихо повторюю це слово, — удома.

— Якщо хочеш, це буде і твій дім також.

— Хочу, — мені здається, що кожна миля, пройдена мною за останні три роки, вела саме до цього місця. Як же не хочеться звідси йти! Та рано чи пізно все одно доведеться. Їжа не росте на деревах. Принаймні не в пустелі.

Джаред стискає мою долоню, і в грудях починає шалено калатати серце. Задоволення сильне, як біль…

Далі спогад втрачає чіткість, бо Мелані подумки перестрибнула спекотний день аж у момент, коли сонце вже сховалося за червоними схилами каньйону. Авто несло мене вперед, крізь гіпнотичну неосяжність дорожнього полотна й заколисливу одноманітність сухих чагарників.

…Я зазираю в єдину вузесеньку спальню. Широкий двоспальний матрац займає майже всю підлогу, з усіх чотирьох боків мало не торкаючись грубих кам’яних стін.

Мене переповнює справжнє глибоке задоволення від того, що Джеймі спить на нормальному ліжку, і голова його лежить на м’якій подушці. Довгі руки й ноги він розкидав навсібіч і зовсім не лишив місця для мене. Насправді він набагато більший, ніж у моїх очах. Ще трохи, і йому виповниться десять — буде зовсім дорослий. От тільки для мене він так і зостанеться дитиною.

Джеймі дихає рівно, занурений у здоровий сон. У його сновидіннях немає страху, принаймні в цю мить.

Тихенько причинивши двері, я повертаюся на маленьку канапку, де на мене чекає Джаред.

— Дякую, — пошепки кажу я, хоча знаю, що тепер і