Господиня - Стефані Маєр

Провалюючись у Джаредові очі, я забуваю, що хочу померти, аби не говорити більше ніколи.

— Якби у мене був вибір, з ким кочувати знелюднілою планетою, я б обрала тебе, — шепочу я. Сонце між нами пече гарячіше. — Я хочу бути з тобою завжди. І не просто… не просто розмовляти. Коли ти мене торкаєшся…

Я набираюся хоробрості й легенько проводжу пальцями по теплій шкірі його руки, і мені здається, що на пучках спалахує полум’я. Джаредова долоня пригортає мене. Він теж відчуває вогонь?

— Не зупиняйся, — видихаю я. Хотіла висловитися ясніше, проте у мене забракло слів. Нічого. І так забагато сказано. — Якщо ти не відчуваєш того ж самого, то я зрозумію. Можливо, ти дивишся на це по-іншому. Це нормально…

Брехня.

— О Мел, — видихає він мені на вухо й обертає до себе моє обличчя.

Його вуста гарячі, шалені, несамовиті. Я не усвідомлюю, що роблю, але це не має значення. Джаредові пальці в моєму волоссі, моє серце зараз вирветься з грудей. Я не можу дихати. Я не хочу дихати.

Проте його губи ковзають до мого вуха, і коли я знову намагаюся до них припасти, він зупиняє мене рукою.

— Це було диво, більш ніж диво, коли я знайшов тебе, Мелані. Якби зараз мені дозволили обирати між світом і тобою, я б не зміг тебе віддати. Навіть заради спасіння п’яти мільярдів людей.

— Це неправильно.

— Дуже неправильно, але дуже правдиво.

— Джареде, — шепочу я і знову тягнуся до його вуст. Він відхиляється, наче хоче щось сказати. Що ще тут говорити?

— Але…

— Але?

Яке ще «але»? Хіба може після такого вогню щось починатися з «але»?

— Але тобі сімнадцять, Мелані. А мені двадцять шість.

— До чого тут це?

Він не відповідає. Його долоні повільно гладять мене по руках, огортаючи їх вогнем.

— Ти, мабуть, жартуєш, — я відхиляюся, аби зазирнути йому в обличчя. — Потому як ми пережили кінець світу, ти переймаєшся через умовності?

Перш ніж відповісти, він голосно ковтає.

— Для більшості умовностей є свої причини, Мел. Якщо я скористаюся нашим становищем, то почуватимусь як поганець. Ти надто юна.

— Юних більше не лишилося. Як хтось дожив до цього часу, він старигань.

У кутику Джаредового рота пробігає усмішка.

— Може, ти й права. Але ми не повинні поспішати.

— А чого чекати? — наполягаю я.

Замислившись, він довгу мить вагається.

— Ну, по-перше, треба зважати на певні… практичні моменти.

Може, він просто шукає відмовки, аби потягнути час? Його поведінка не вкладається у мене в голові. Я зводжу брову — неймовірно, куди зайшла наша розмова. Якщо Джаред справді мене хоче, то це якесь безглуздя.

— Розумієш, — каже він ніяково. Під глибокою золотавою засмагою його обличчя, здається, червоніє.— Коли я робив запаси, то не планував… гостей. Я маю на увазі…— Решту він випалює залпом: — Контрацепція була останнім, про що я думав.

Моє чоло вкривається зморшками.

— О!

Усмішка зникає з Джаредового обличчя, і на одну коротку мить спалахує гнів, котрого я ніколи раніше там не бачила. Джаред небезпечний — я навіть не уявляла його таким.

— Я не хочу приводити свою дитину в такий світ.

Моє серце стискається на саму думку про маленьку невинну істоту, яка розплющує свої оченята посеред цієї безлюдної пустелі. Мені й без того важко дивитися в очі Джеймі, знати, що принесе йому життя, навіть якщо обставини складуться найкращим чином.

Раптом Джаред знову стає Джаредом, і навколо його очей знову променяться зморшки.

— Крім того, у нас місяці й місяці… аби про все подумати… — (Знову тягне час, підозрюю я). — Ти хоч уявляєш, як мало ми знайомі? З моменту нашої зустрічі минуло всього-на-всього чотири тижні.

Це мене приголомшує.

— Не може бути.

— Двадцять дев’ять днів. Я рахую.

Я починаю пригадувати. Хіба може таке бути, щоб минуло лишень двадцять дев’ять днів, відколи Джаред кардинально змінив наше життя? Здається, що він із нами незрівнянно довше — два-три роки, відколи ми з Джеймі залишилися самі.

— У нас є час, — повторює Джаред.

Раптова паніка, наче сигнал тривоги, на довгу мить відбирає в мене мову. Джаред стурбовано спостерігає за мною.

— Ти не знаєш, — відчай, що був відступив, коли Джаред знайшов мене, захлиснув, наче удар батога, — ти не знаєш, скільки часу нам лишилося. Не відаєш, як нам його рахувати — на місяці, дні чи години.

Джаред тепло сміється, торкаючись губами напруженого горбика, де звелися докупи мої брови.

— Не хвилюйся, Мел. Дива на те й дива. Я ніколи тебе не втрачу і не дозволю нікому забрати тебе в мене…

Сама, без мого відома, Мелані повернула мене у теперішнє — на вузьку стрічку дороги, що петляла крізь прерії Аризони, випікаючись під пекельним полуденним сонцем. Я занурила погляд