Українська література » Фантастика » Господиня - Стефані Маєр

Господиня - Стефані Маєр

Читаємо онлайн Господиня - Стефані Маєр

— Зате вона викликала бурхливу реакцію класу.

— Так.

Шукачка допитливо дивилася на мене, немовби сподіваючись почути ще щось. Я зібрала свої нотатки і відвернулася, аби сховати їх у портфель.

— І не тільки класу.

Не обертаючись, я зосереджено перекладала у портфелі папери.

— Мені цікаво, чому ви проігнорували запитання.

Запала пауза — вона чекала на мою відповідь. Але я мовчала.

— То чому ви проігнорували запитання?

Я обернулася, не приховуючи роздратування.

— Тому що це не стосувалося теми заняття, тому що Роберту слід підучитися манерам і тому що це не ваша справа.

Я перекинула ремінець через плече і попрямувала до дверей. Шукачка задріботіла за мною, майже зриваючись на біг, аби не відставати від моїх широких кроків. Ми мовчки простували коридором. Аж коли вийшли надвір, де у пообідньому сонці світилися порошинки у солоному повітрі, вона запитала:

— Скажіть, Вандрівнице, ви коли-небудь осядете? Може, на цій планеті, га? Здається, у вас є схильність до… почуттів.

— Не розумію, що ви маєте на увазі.

— Зізнайтеся, Вандрівнице: вам їх шкода?

— Кого? — байдуже запитала я. — Мандрівні квіти?

— Ні, людей.

Я нагло зупинилася, і шукачка, різко гальмуючи, поточилася. Ми були всього за декілька кварталів від мого будинку, і я вже плекала надію її позбутися, хоч і припускала, що вона сама себе запросить у гості. Проте її запитання заскочило мене зненацька.

— Людей?

— Так. Вам їх шкода?

— А вам — ні?

— Ні. Вони були жорстокою расою. Їм пощастило, що вони так довго протрималися.

— Не всі з них були лихими.

— Насильство у них у крові. Закладене в їхніх генах. Але вам їх шкода, здається.

— Вони багато втратили, хіба ні? — я обвела рукою навколишню красу. Ми стояли у скверику між двома оповитими плющем гуртожитками. Насичена зелень плюща пестила око, особливо на тлі тьмяно-червоної старої цегли. Повітря приємно переливалося золотом, а запах океану вносив солонуватий присмак у пахощі заквітчаних кущів; вітерець ніжив оголену шкіру моїх рук. — У жодному з попередніх життів не було нічого, яскравішого за це. Як не поспівчувати тим, у кого це все відібрали?

Обличчя шукачки залишалося кам’яним, незворушним. Я спробувала її розворушити, примусити зважити чужий погляд:

— В яких іще світах ви жили?

Вона завагалася, а потім, розвівши плечі, мовила:

— Ні в яких. Я жила тільки на Землі.

Це мене здивувало. То вона — таке ж дитя, як і Роберт.

— Лише на одній планеті? Й у першому житті одразу вирішили стати шукачкою?

Вона коротко кивнула, гордо тримаючи підборіддя.

— Що ж, ваша справа, — я знову зрушила з місця. Може, якщо я не втручатимусь у її особисті справи, вона відповість мені люб’язністю на люб’язність.

— Я перемовилася з вашою розрадницею.

«А може, й не відповість», — кисло подумала Мелані.

— Що? — вигукнула я, приголомшена.

— Мені здається, що у вас наразі значно серйозніші проблеми, ніж блокований доступ до потрібної інформації. Ви не хочете спробувати іншого, поступливішого носія? Розрадниця пропонувала вам саме це, правда ж?

— Кеті вам цього не казала!

Шукачка була задоволена.

— А їй і не довелося нічого казати. Я читаю з людських облич, як із книги, і знаю, коли мої питання влучають у ціль.

— Як ви смієте? Стосунки між душею та її розрадником…

— Є недоторканними. Так, я вивчала теорію. Але допустимі засоби розслідування у вашому разі, здається, не працюють. Мушу бути винахідливою.

— Гадаєте, я щось від вас приховую? — від гніву я втратила самовладання і не змогла приховати відразу в голосі.— А розрадниці в усьому зізналася?

Моє роздратування анітрохи її не збентежило. Мабуть, її дивна особистість не в мене першої викликала таку бурхливу реакцію.

— Ні. Думаю, ви справді кажете мені все, що знаєте… Але мені здається, ви недостатньо стараєтеся. Я вже таке бачила. Ви починаєте симпатизувати своїй носительці, дозволяєте її спогадам підсвідомо скеровувати ваші бажання. Проте на цьому етапі вже, мабуть, запізно. Гадаю, вам ліпше перевтілитися, а що ж до неї, то, може, комусь іншому пощастить більше.

— Ха! — вигукнула я. — Мелані з’їсть його живцем!

Обличчя шукачки вмить закрижаніло.

Отже, вона геть нічого не знає, хай би там що, на її думку, вона витягнула з Кеті. Вона гадала, що Мелані впливає на мене зі спогадів, із підсвідомості.

— Дуже цікаво, що ви говорите про неї, як про живу.

Я пропустила її слова повз вуха — вона не має помітити, як я схибила.

— Якщо ви гадаєте, що комусь більше пощастить із таємницями Мелані, ви вельми помиляєтеся.

— Є лише один спосіб дізнатися.

— У

Відгуки про книгу Господиня - Стефані Маєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: