Господиня - Стефані Маєр
— У мене немає застуди. Я не хвора.
— Ви щось погане з’їли? Маєте доповісти, де ви це взяли.
Її турбота страшенно діяла мені на нерви.
— Я нічого поганого не їла. Я здорова.
— Чому ви не хочете, аби цілитель перевірив? Одне швидке сканування — вам не слід занедбувати свого носія. Це безвідповідально. Особливо коли охорона здоров’я така швидка й ефективна.
Я глибоко вдихнула і спробувала перебороти бажання знову труснути шукачку. Вона була на цілу голову нижча за мене. Я б легко перемогла її в бійці.
Бійці? Я швидко відвернулася і рушила до будинку. Небезпечні емоції просто переливалися через край. Слід заспокоїтися, поки не сталося непоправне.
— Вандрівнице? Зачекайте! Цілитель…
— Мені не потрібен цілитель, — не обертаючись, сказала я. — Це просто… емоційна нестабільність. Тепер усе в нормі.
Шукачка мовчала. Напевно, обмірковувала мою відповідь. Почувши за спиною стукіт її високих підборів, я лишила двері відчиненими, бо знала, що вона піде слідом. Підійшовши до раковини, я наповнила склянку водою. Шукачка мовчки чекала, поки я прополощу рот. Нарешті я прихилилася до стійки і втупилась у раковину.
Скоро шукачка не витримала.
— Гм, Вандрівнице… Це ж і досі ваше ім’я? Не хочу бути неввічливою, називаючи вас неправильно.
І далі стоячи до неї спиною, я відповіла:
— Так, це й досі моє ім’я.
— Цікаво. А я гадала, що ви скоро оберете собі нове — ім’я вашої носительки.
— А я обрала ім’я Вандрівниця.
Мені давно було ясно, що у суперечці, яку я підслухала в цілильні у день пробудження, винна була шукачка. Ще ніколи за свої дев’ять життів я не стрічала такої надокучливої душі. І навіть мій перший цілитель, Брід У Глибоководді,— надзвичайно спокійний, добрий і мудрий, навіть як на наш вид, — поруч із нею втратив рівновагу. Коли я це пригадала, мені стало не так соромно через власну нестриманість.
Я обернулась, аби поглянути на її обличчя. Вона зручно вмостилася на моїй канапі, ніби готуючись до довгої розмови. Побачивши самовдоволений вираз булькатих очей, я ледве стрималася, щоб не скривитися.
— Що вас привело? — мій голос звучав рівно і стримано — більше у присутності цієї жінки я не втрачу самовладання.
— Від вас давно не було новин, тож я вирішила перевірити особисто. У вашій справі й досі немає жодних зрушень.
Мої пальці інстинктивно вчепились у край стільниці, на яку я опиралася, проте голос не зрадив величезного полегшення, що охопило мене.
— Здається, ви занадто… непокоїтеся. Крім того, учора вночі я послала вам повідомлення.
Насупивши брови, шукачка скривила свою характерну гримасу — водночас невдоволення і роздратування, та ще й натяк на те, що це не вона тобі, а ти їй надокучаєш. Діставши кишеньковий комп’ютер, вона кілька разів торкнулася пальцем екрану.
— О, — без жодних емоцій промовила вона. — Сьогодні я ще не перевіряла пошту.
Вона спокійно пробігла очима текст, який я їй написала.
— Я відіслала це рано-вранці,— прокоментувала я. — Тоді я ще не зовсім прокинулася. Не знаю, що з того всього спогади, що сон, а що просто сонна писанина.
Я промовила ці слова — слова Мелані — так невимушено, ніби вони були моїми власними, та ще й безтурботно засміялася наприкінці. Нечесно з мого боку. Ганьба та й годі! Але не можна, аби шукачка дізналася, що я слабкіша за свого носія.
Неймовірно, але цього разу Мелані не раділа, що взяла наді мною гору. Її переповнювало полегшення і вдячність за те, що я, хоч і зі своїх дріб’язкових міркувань, її не видала.
— Цікаво, — пробурмотіла шукачка. — Ще один на свободі. До миру так далеко!
Складалося враження, що думка про мир, який іще так далеко, зовсім її не засмучує, а навпаки — приносить задоволення.
Мелані так хотіла знову втрутитися, сказати, що хлопчик — то лише сон, що я прикусила губу. «Не будь дурною, — промовила я до неї,— вона одразу нас розкусить». Лишень уявіть, яка нестерпна ця шукачка, що навіть ми з Мелані помирилися!
«Я її ненавиджу», — шепіт Мелані був гострий, болючий, наче лезо.
«Я знаю, знаю».
Якби ж я могла сказати, що не відчуваю… того ж самого! Ненависть — непростима емоція. Але ця шукачка… важко відчувати до неї приязнь. Просто неможливо.
Нашу безгучну розмову урвала шукачка.
— Значить, окрім цього місця, інших напрямків на карті ви не вкажете?
У відповідь на її різкий тон моє тіло напружилося.
— Я не згадувала жодних напрямків на карті. Це лише ваше припущення. І, відповідаючи на ваше запитання: ні, не вкажу.
Вона тричі клацнула язиком.
— Але ви дали орієнтири.
— Мені здалося… Але більше я нічого не бачу.
— Як так? Хіба ви ще не приборкали людину? — шукачка голосно розреготалася. Вона сміялася наді мною.
Я розвернулася до неї спиною і спробувала заспокоїтися. Уявити, що
