Господиня - Стефані Маєр

Стурбована глибиною моїх почуттів, Мелані від них відмежувалася. Певно, боялася, що я передумаю. Натомість зосередилася на пристрасному бажанні бігти геть, рухатися до своєї мети. Адреналін передався мені, і я прискорила ходу.

Доволікши свою ношу до автівки, я нахилилася, аби поставити її на землю біля пасажирських дверцят.

— Дозвольте вам допомогти.

Від несподіванки я рвучко випросталась. Біля мене, з пакетом у руках, стояв покупець із крамниці.

— О… дякую, — нарешті вичавила я, відчуваючи, як несамовито гепає у вухах пульс.

Ми напружено чекали — Мелані скулилась, ніби готуючись тікати, — поки чоловік завантажував наші надбання в машину.

«Чого ти боїшся? Він також просто ввічливий».

Але Мелані й далі недовірливо за ним спостерігала.

— Дякую, — сказала я, коли він зачинив дверцята.

— Будь ласка.

Не озираючись, він попрямував до свого автомобіля. Я сіла за кермо і підхопила пачку картопляних чипсів.

«Роздивляйся карту, — звеліла Мелані.— Почекай, поки він не зникне з поля зору».

«Ніхто за нами не стежить», — запевнила я її, але, зітхнувши, однією рукою розгорнула карту, а другою вкидала до рота чипси. Непогано було б дізнатися, куди ми прямуємо.

«Куди ми прямуємо? — так і запитала я. — Ми знаємо, де відправна точка. Що далі?»

«Роззирнися, — наказала вона. — Якщо звідси його не видно, то спробуємо з південного боку гори».

«Кого його?»

Вона показала мені картинку з її спогадів: ламаний зиґзаґоподібний орієнтир, чотири кути гострі, а п’ятий чудернацьки зрізаний, наче хтось його надламав. Тепер я побачила його, як належить: зубчасте гірське пасмо з чотирма стрімкими вершинами, а п’ята ніби надламана…

Повернувшись обличчям на північ, я обвела поглядом обрій зі сходу на захід. Все було так просто, ніби й не насправді. Мов я вигадала той малюнок уже потому, як побачила силует гори, що здіймався над виднокругом на півночі.

«Воно! — Мелані ледь не співала від захвату. — Ходімо!» — вона спонукала мене вийти геть із машини, стати на ноги, рухатися.

Я похитала головою, знову схилившись над картою. Гірське пасмо було так далеко, що я навіть не могла сказати, скільки до нього миль. Нізащо не піду зі стоянки пішки в порожню пустелю, хіба що зовсім не буде вибору.

«Будьмо розважливі», — подумала я, проводячи пальцем уздовж тоненької лінії на карті — безіменної дороги, що за декілька миль на схід відділялася від автостради і йшла в напрямку гір.

«Гаразд, — поштиво погодилася Мелані.— Що швидше, то краще».

Ми без проблем знайшли ґрунтівку, що блідим шрамом вирізнялася серед ріденьких чагарників і завширшки ледве вміщала одне авто. За браком подорожніх ґрунтівка, певно, густо б заросла травою у будь-якій іншій місцевості з пишною рослинністю. Але не в пустелі, де травам потрібні десятиліття, аби оговтатися від такого насилля. В’їзд перекривав іржавий ланцюг, прибитий до дерев’яного стовпчика з одного боку й обв’язаний навколо такого ж стовпчика з другого. Я метнулась і відв’язала ланцюг, купкою покинувши його біля першого стовпа, а потім стрибнула в автомобіль, сподіваючись, що ніхто в цій глушині не проїжджатиме повз і не зупиниться, аби мені допомогти. На щастя, поки я з’їжджала на ґрунтівку і відв’язувала ланцюг, автострада була порожня.

Ми обидві відчули полегшення, коли з-під коліс зник асфальт. Я раділа, що більше не треба нікого обманювати — чи то словом, чи то мовчанням. На самоті я почувалася не такою зрадницею.

Мелані посеред пустелі була як риба у воді. Вона знала, як називається кожна колючка, і мугикала до себе їхні назви, вітаючи їх, наче старих друзів.

«Чапарель, фук’єрія, опунція, мескіт…»

Удалині від автостради, від цивілізації, пустеля вдихнула в Мелані нове життя. Хоч вона й цінувала прудкість автомобіля, який підстрибував на кожній ямці — як на таке бездоріжжя, машина занизька, — проте до нестями жадала простувати на своїх двох, підстрибом гнати крізь безпечну спеку пустелі.

Нам, мабуть, таки доведеться пройтися пішки, і швидше за все, раніше, ніж я б воліла, але я вельми сумніваюся, що Мелані задовольниться. Я відчувала в нутрі справжню жагу. Свободу. Прагнення рухатися у звичному ритмі свого широкого кроку, куди заманеться Мелані. На якусь мить я уявила, як це — бути ув’язненою у власному тілі. Сидіти всередині, але не мати змоги ні на що впливати. Опинитись у пастці. Не мати вибору.

Намагаючись відігнати подалі такі думки і позбутися змішаного почуття жаху і жалю, я зосередилася на вибоїстій дорозі. Ще жоден носій не змушував мене відчувати провину за те, ким я є. Звісно, ніхто з них не мав змоги поскаржитися.

Сонце вже сідало на маківки західних пагорбів, коли в нас виникло перше непорозуміння. За довгими тінями, що спліталися на дорозі в химерні візерунки, стало важче оминати горби та вибоїни.

«Он він!» — радісно заспівала Мелані, побачивши далеко на сході гірське пасмо — плавну лінію гір, із різким підвищенням посередині, наче хтось тонким довгим пальцем тицяв у небо.

Мелані поривалася негайно в чагарники, і їй було байдуже, чого це могло коштувати машині.

«Може, спочатку дістанемося першого орієнтира?» — охолодила її я. Вузенька ґрунтівка петляла у більш-менш потрібному напрямку, і мені було страшно її полишати. Як іще я можу повернутися до цивілізації? Чи повороту немає?

В мить, коли сонце торкнулося темного зиґзаґу обрію