Господиня - Стефані Маєр

Я повернулася спиною до машини, ігноруючи розпорядження Мелані. Я вже й так схибила чимало разів. Не збираюсь відмовлятися від останньої надії на порятунок. Можливо, хтось знайде авто, а з ним і мене. Будь-якому рятувальнику я зможу легко і чесно пояснити, як тут опинилася: «Заблукала. Збилася з дороги… втратила самовладання… здоровий глузд».

Спершу я керувалася річищем, ступаючи широко, дозволивши тілу рухатись у його звичному ритмі. Не так, як я ходила з дому до університету, — зараз це була зовсім не моя хода. Але вона пасувала цій суворій рівнині; тіло нестримно несло мене вперед зі швидкістю, яка не могла не дивувати, аж поки я до неї не звикла.

— А що було б, якби я поїхала не машиною? — міркувала я вголос, міряючи кроком безлюдну пустелю. — Що якби цілитель Брід не перебрався з Чикаго? Що якби мій маршрут не пролягав так близько від них?

І знову ця нав’язлива, спокуслива думка про те, що Джаред і Джеймі десь отут, у цьому безлюдному місці. Саме через неї було неможливо зректися безумного плану.

«Не знаю, — сказала Мелані,— мабуть, рано чи пізно я б усе одно зробила спробу, просто поки поблизу були інші душі, я боялася. Та й досі боюся. Якщо я тобі довірюся, вони обидва можуть загинути».

На саму думку про це нам обом стало моторошно.

«Але тут, так близько від них… Я просто мусила спробувати, — і раптом вона заблагала, подумки падаючи переді мною навколішки. — Будь ласка, не скривдь їх. Будь ласка!»

— Я й не хочу… Я не знаю, чи здатна їх скривдити. Я радше…

Що? Радше помру сама? Ніж видам кількох заблудлих людей шукачці?

І знову ці думки навели жах на нас обох, проте відраза, яку я відчула, здалося, заспокоїла Мелані.

Коли річище почало занадто відхилятися на північ, Мелані запропонувала забути про рівну попелясту стежину і взяти прямий курс через пустелю на третій орієнтир — скелястий виступ на сході, що, мов палець, тицяв у безхмарне небо.

Сталося, як з автівкою: тепер я не хотіла полишати річище. Стежина виведе в разі чого на ґрунтівку, а ґрунтівка — назад на автостраду. Так, це милі й милі, не один день ходьби, проте якщо я зійду з річища, то офіційно віддамся на волю випадку.

«Май віру, Вандрівнице. Ми знайдемо дядька Джеба — або він розшукає нас».

«Якщо він досі живий, — докинула я, зітхаючи, і розгонистим кроком зійшла з доріжки в порослу чагарником пустелю, що здавалася геть однаковою в усіх напрямках. — Віра — поняття мені не знайоме. Я не знала, що підписалася на неї».

«Тоді сподівайся».

«На кого, на тебе?» — розсміялась я і відчула, як гаряче повітря обпекло мені горло.

«Лишень подумай, — мовила вона, змінивши тему розмови, — може, ми стрінемо своїх уже сьогодні ввечері».

Гостра туга була обопільна: два обличчя, чоловіче й дитяче, спливли як у моїх, так і в її спогадах. Тіло саме прискорило ходу, і мені здалося, це Мелані рухає мене вперед.

Спека дедалі посилювалася. Від поту коси приклеїлися до голови, а світло-жовта футболка неприємно прилипла до тіла. По обіді різкі пориви вітру заходилися жбурляти пісок мені в обличчя. Сухе повітря висушило піт, голова вкрилася зернистою піщаною шкоринкою, від тіла відліпилася футболка, тепер схожа на цупкий папір, просякнутий сіллю і висушений. Я йшла далі.

Воду я пила частіше, ніж того хотілося Мелані. Вона бурчала за кожен ковток, попереджаючи, що завтра вода нам знадобиться значно більше, ніж сьогодні. Проте сьогодні я й так забагато їй корилася, тож слухати її далі була геть не налаштована. І хлебтала воду щоразу, коли відчувала спрагу, тобто майже безперестанку.

Ноги бездумно несли мене вперед. Хрусткий тупіт супроводжував мене, як музика, тиха і заколислива.

В пустелі не було за що зачепитися оку: хиткі покручені кактуси були схожі, як дві краплі води. Одноманітність ввела мене у своєрідний транс — і лише обриси гір на тлі тьмяного вибіленого неба прив’язували мене до реальності. Що кілька кроків я зиркала на них, аж поки не вивчила їх так добре, що могла б намалювати наосліп.

Здавалося, що пейзаж застиг. Я раз по раз роззиралась у пошуках четвертого орієнтира, який Мелані показала мені лише сьогодні вранці,— великої куполоподібної вершини, з одного боку якої бракує шматочка, — ніби з кожним кроком панорама могла змінитись. Я сподівалася, що ця вершина — саме те, що ми шукаємо, і неймовірним щастям було б дістатися її швидко. Проте чуття мені підказувало, що Мелані ще щось притримує про запас, і кінець нашої подорожі ще небачено далеко.

Увесь день я тягала до рота шоколадне печиво і запізно збагнула, що з’їла останній шматочок.

Коли сіло сонце, ніч упала так само блискавично, як і минулого вечора. Мелані була до цього готова, зарані нагледівши нам привал.

«Ось тут, — сказала вона. — Слід триматись якнайдалі від опунції. Уві сні ти вовтузишся».

Я здригнулася, поглянувши на кактус, що в темряві здавався пухнастим, наче закутаним у шубку, — так густо він був обтиканий білими колючками.

«Ти хочеш, аби я спала на землі? Просто тут?»

«У тебе є інші варіанти? — Мелані, відчувши мою паніку, пом’якшила тон, ніби співчуваючи: — Тут краще, ніж у машині. Принаймні рівно. Крім того, зараз надто спекотно, аби якісь тварі відчули тепло тіла і…»