Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— Ваша форма, — драматично відказав голос. — Наскільки я бачу, а бачу я незлецьки, вона цілковито відсутня.

— Мене не попереджали, що тут носять форму. Гаразд, винесіть мені догану абощо…

Дівчина зиркнула на годинник і зрозуміла, що шанси встигнути на першу лекцію неухильно зменшуються.

— Ні-ні-ні, це не в моїй владі. Та коли бажаєте доброї поради, то біжі-іть відсіль, бо в пані директорки нині такий настрій, що скисла слив’янка, — відказала Брама в унісон із блиманням червоних вогників і погасла.

— Пречудово… — Дівчина опустилася на бордюр і підперла голову руками. — Звідки, скажіть, я мала дізнатися про вашу форму? — пробурмотіла вона до усміхнених рогатих потвор, які ховалися в металевому листі.

— Статут Академії, стаття шоста, — повідомив виважений голос.

Рен підвела голову і помітила високу дівчину, яка минала її, навіть не зачепивши поглядом. Бездоганно випрасувана сіра спідниця, жакет, застібнутий на всі ґудзики, і бежева блузка — оце, мабуть, і є форма Академії. Студентка скидалася на першу відмінницю або ж горду красуню. Віяло від неї крижаною незворушністю — так, що здавалося: під довгими віями ховаються льодини замість очей.

Рен, певна річ, не читала статуту, про який нагадала незнайомка. Вона забула про нього, як і про більшість речей, які щось важили до аварії.

— А де ж мені?.. — Не встигла Рендалл закінчити запитання, як потенційна однокурсниця щось шепнула до Брами, простягла праву руку і… пройшла. Пірнула просто крізь зарості з металу, наче то ріденький живопліт!

Рен підхопилася вслід за нею, але ледь не врізалась у холодне залізо.

Тоді ж вона відчула на собі новий погляд. Такий, наче в спину тицяли голками. Озирнулася — палючі очі незнайомця та волосся кольору лісової пожежі створювали трохи хиже поєднання. Судячи з вигляду (світла сорочка, сірі штани й піджак, недбало закинутий на плече), то був ще один студент Академії.

— Ти що — геть очманіла? — заявив він.

Дівчина на таку заяву не одразу знайшла слова у відповідь. Студент продовжив:

— Ти що — не знаєш? Без форми до Академії не втрапити.

— Дякую. Вже дізналась — і без твого хамства, — холодно відказала Рен, бо, на її думку, кликати незнайомих людей «очманілими» інакше, ніж хамством, і не назвеш.

Мить — і хлопець уже насувався на неї.

— Новенька, так? Розпитай, що сталося з Сетом, перш ніж наступного разу вирішиш зі мною заговорити таким тоном.

Щось у хлопцевих очах змусило Рен притулитися спиною до Брами. Вона відчула, що з тріском провалює задум не нажити недоброзичливців в Академії з першого ж дня, хоч і не розуміла злості незнайомця ні на йоту.

Студент тим часом поклав праву долоню на металеве плетиво і процідив:

— Закс Нор-тон.

Брама загорілася червоними вогниками, й іронічний голос ожив:

— О, та це ж сам Нортон, гроза всіх носів! Що, й на мене нападеш? Та біда, вар’яте, у мене немає носа, щоб розкришити його! Жодного носа на всю-всеньку Браму.

Студент опустив голову й пошепки вилаявся. Уголос він заговорив стримано:

— Тиждень минає сьогодні по обіді. Дайте пройти.

— А теперка обід, Нортоне? Побійся богів, оце час летить!

Хлопець відійшов на кілька кроків і гаркнув до Брами:

— Директорко, мені

— Припніть язика! — Голос раптово обернувся жіночим і владним.

— Директорко Аматерасу, — процідив рудий. — Дозвольте мені повернутися до навчання. Я усвідомив свої помилки і смиренно прошу вибачення.

— Тоді помовчте, смиренний Нортоне. Часом це корисно… Савітрі, якщо вам потрібна форма, то ви б знали, де її замовити, якби не полінувалися прочитати статут перед першим навчальним днем, який і без того перенесли на шість місяців. Також я вас

— Вибачте, директорко Аматерасу, — пробурмотіла дівчина і швидко спробувала згадати, куди ж вона запхнула медову намистину на чорній стрічці, яку отримала після співбесіди. — Це не повториться.

— Ох, сподіваюся! Що ж до вас, Нортоне, я схвалюю таке прагнення до знань. Але оскільки вас відсторонили за жахливі комунікативні навички, то спершу потренуєте їх із новою студенткою. Отримаєте допуск тоді, коли Рендалл Савітрі пройде крізь Браму. Час пішов!

Червоні вогники згасли.

— У мене зараз лекція Тота, — визвірився Закс, поглядаючи на дорогий з вигляду годинник на зап’ясті. — А через тебе, чорт забирай, я її пропускаю…

— Взагалі-то, ти її пропускаєш через своє покарання, яке ще не закінчилося.

Обличчя Нортона поволі набуло відтінку його волосся.

— Я — додому! — Рен намагалася не дивитись у його бік. — Живу далеченько, тож поки дістануся туди та знайду кулон, лекції вже закінчаться.

Проте за кілька кроків Нортон наздогнав її й повідомив тоном, який не передбачав заперечень:

— Ми на таксі. На четвертій парі в мене практичне у заступника директорки, яке я не збираюсь пропускати через чиюсь діряву пам’ять.

— У мене грошей немає на ці витребеньки, — висунула Рен свій останній аргумент проти таксі.

— Ну а в мене немає часу. Ходімо вже!

— Чекай отут. — Рен прочинила двері своєї тісної квартири, сподіваючись, що новий знайомий не захоче зайти на чай.

Закс Нортон за всю дорогу не сказав ані слова, лише тупився в книжку. Зараз він зупинився на порозі та з підозрою розглядав пощерблені кахлі на стіні. Дверцята комода перекосилися, півтемрява погано маскувала потертий килим, на гачку біля дверей висіли кросівки.

— І куди ти запхала свій СВІТ? — поцікавився Закс сторожким тоном людини, яка ніколи не бачила найдешевших студентських квартир.

— Свій що? — крикнула Рен з кімнати, де саме зосереджено вивертала вміст шафи