Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
— Академії кінець, дурепо, хоч ти скільки кирпу дери, — сварливо заперечила чорнявка, котру назвали Нут. — Усе «твоє» — пішло, здиміло, зникло!
— Стіни зруйновані, так. Проте відколи це
Академія ]]> стала просто будівлею? — Дівчина в червоному випросталася, мовби внутрішня струна тягла її вгору просто за кінчик підборіддя. — Я прошу вашої допомоги — і ми піднімемось.— А це нічого, люба Ама, що
жодного ]]> з кандидатів до Тріади більше не залишилося? — прошепотіла білявка, котра вже позбулася прута в нозі й, помітно кульгаючи, наблизилася до гурту.— Діто,
люба ]]> , тобі мене замало? — перекривила її та, котру назвали Ама. — Вони недосяжні зараз, але живі. Я певна цього. Тож і нам слід рухатися вперед. Як усі й хотіли: Афіна, Індра, Іштар… — Голос її здригнувся, але дівчина спромоглася додати ще одне ім’я: — І Зеусу.«Краще б вона хоч раз визнала, що їй боляче», — подумала Діта, спираючись на здорову ногу. Але Ама в кривавому, як ніч їхнього випуску, багрянці лише мовчки стежила за зоряним небом.
— Скоро зустрінемося. — Вона всміхнулася до далеких зірок, мов чекала, що хтось вийде і скаже: «Ця ніч — лише поганий сон. Непорозуміння. Невдала вистава…»
Та цього не сталося. Тож дівчина глибоко вдихнула і відірвала погляд від неба. Попелище і кров — ось що було тепер їхньою реальністю.
— Ді
ане, будь ласка, допоможи Діті, бо вона радше сплине кров’ю, аніж відірве хоч шматок своєї сукні, щоб перев’язати рану. — Ама спробувала надати своєму голосові наказового тону: — Нут, припини злитись на мене і спробуй знайти тих, хто вижив. Одіне, а ти знадобишся тут.Вона дочекалася, доки всі, крім сивого студента, розійдуться, й прошепотіла:
— Адже
він ]]> був би радий, що ми не здаємося?— Так, звичайно. — Ужалений цими словами, Одін відвів погляд і потер золотий перстень на правиці. Але й вмістилище сили не давало йому відчуття колишньої могуті.
Того ж дня Аматерасу но Мікамі була обрана новою директоркою ще не створеної, нової Академії і заповзялася змінити світ. Багато світів.
Частина перша. Лицар і його Хаос
Розділ 1
Поганий ранок Закса Нортона
Пора цвітіння, що вже закінчувалась, приносила звичні проблеми: пелюстки, зірвані вітром, жваво залітали до рота, вперто заліплювали окуляри та непомітно застрягали у волоссі.
Хлопець зменшив швидкість, відпустив кермо велосипеда і простягнув руку, щоб зітнути кілька гілок, вкритих біло-рожевими квітками. Йому страх як кортіло привезти сьогодні подарунок для Нікти.
І він, певна річ, не очікував, що ранковий перехожий вилетить з-за повороту, ризикуючи вгарататись об переднє колесо. Хлопець ледве встиг схопитися за кермо та різко вивернув його праворуч. Проте не втримав рівноваги й упав просто в запилюжену купу опалого цвіту, яка миттю здійнялася вгору, обсипаючи з ніг до чорнявої голови.
— Дивитися треба, куди летиш! — гаркнув він, незграбно вибираючись із-під велосипеда. Щоки вже заливали плями рум’янцю, нагадуючи, що й сам мав би за дорогою дивитися, а не квіти дерти.
Скельця окулярів зблиснули серед пелюсток, і хлопець сягнув по них. Коли тонка чорна оправа повернулася на кінчик носа, світ втратив розмитість і виявилося, що винуватець аварії — незнайома дівчина. Побачивши, що все на позір гаразд, вона пробурмотіла невиразні вибачення. І — чкурнула геть.
— Чудово! А мені від цього типу полегшає? — крикнув хлопець навздогін, гамуючи в собі роздратування.
На його обурену думку, вранішня вар’ятка мала б поцікавитися його станом, перш ніж зникати в невідомому напрямку. Хоч він і тішився власній неуразливості, але випадкова зустрічна про неї точно не знала. Він оглянув велосипед, оцінюючи пошкодження. Провів вказівним пальцем по подряпаній рамі. Пофарбований у синє метал неохоче скрипнув, зайнявся слабким світінням і знову повернувся до початкового стану.
* * *Рендалл Савітрі — вона ж «вранішня вар’ятка» і просто Рен — поспішала до Академії, подумки проклинаючи свій будильник, який з усіх можливих днів вирішив не задзвонити саме сьогодні вранці. У її перший навчальний понеділок. До всього — ледь не зіткнутися з велосипедом! Внутрішній голос уже відчитував її за це, нагадуючи, якою іронією долі було б пропустити початок навчання через аварію. Вдруге.
Погано знайомі вулиці плуталися перед очима, а серце гупало й підстрибувало вгору-вниз, як жертва шаленого атракціону. Дівчина відкинула назад розтріпане волосся й уповільнила ходу лише тоді, коли попереду, в кінці квітучої алеї, з’явилася висока брама Академії. Вона здіймалася поміж деревами нагромадженням кованих візерунків і непрохано нагадувала вхід щонайменше в інший світ.
Перед брамою новоспечена студентка видихнула з полегшенням і вперлася руками в коліна, щоб перевести дух. А тоді облизала губи та проказала повільно й чітко, як наказувала директорка ще на співбесіді:
— Рен-далл Са-віт-рі.
Брама блимнула каскадом червоних вогників, але не відчинилася. Натомість згори пролунав іронічний голос:
— Кхм, панянко, це ви хочете мені повідомити про своє непереборне бажання нажити проблем?
— Яких ще проблем? — Дівчина випросталась, спантеличено вишукуючи джерело голосу. — Я волію потрапити досередини.
— І відколи це вам можна досередини?
— З моменту вступу, ні?
— Браво! Перша правильна відповідь. Та на правах Брами мушу відмовити вам у цьому і раджу нині заганяти своє життя в прірву безвиході подалі звідси. Бо ви — повноправна студентка Академії Аматерасу.
— Отож-бо! Відчиняйте швидше. — Рен нетерпляче постукала у ворота, хоч і передчувала, що це ефекту не дасть.
Поміж кованими лозами за нею спостерігали фігурки химерних створінь із лукавими посмішками, проте голос не належав жодному з них.
— Панно, — скрушно повела далі Брама чи хтось, хто ховався за нею, — не вистачає вам дрібненької деталі, щоб увійти.
— Сподіваюся дізнатися про цю деталь, — процідила Рен, щиро
