Дисертаційний прорахунок - Микола Іванович Головін
Представник головного інституту обурювався:
— Що ж це за виступ? Навіть не згадали про нашу роботу! Чи, може, в міністерстві не знають, що ми робимо? Про систему з об’ємним баченням і слова не сказали.
— Ця робота ще в царині науки і теорії, а промисловості потрібен серійний зразок! — пояснив Сиченко.
— Але використання застарілих принципів, — говорив уже інший представник, — не дасть нам можливості…
Дискусія розгорялася. Коли дійшла черга до Ковальова, той рішуче тввів дані, і на екрані терміналів з’явилися таблиці.
— Товариші, проаналізуймо варіанти існуючих і пер елективних систем…
Сиченко обірвав:
— Як ви ставитеся до моделі, яку ми хочемо купити?
Ковальов здригнувся: скінчити не дадуть. І збунтувався. У душі все стиснулося, ладне було кричати, але він стримався і з притиском сказав:
— Чому тут так розхвалюють зарубіжну модель? Чи не тому, що не мають ніякісінького уявлення про нашу? Бо щоб його мати, треба частіше бувати в інституті.
Білобородько засовався на стільці і хрипко промовив:
— Ковальов, думайте, що говорите. Сиченко зиркнув на годинника і підвівся.
— Тільки що ми обговорювали, сперечалися, з’ясовували…
Несподівано стілець під Білобородьком заскрипів і розвалився, директор гепнувся на підлогу. Всі засміялись, а він, підвівшись, вибачився.
— Не на добро все це. Може, перенесемо нараду? Краще сім разів промовчати і один раз відрізати.
Сиченко посміхнувся, обвів поглядом присутніх, побачив похилені голови й погодився.
— Що, Вікторе Георгійовичу, розгром? — спитав Тернавський, коли всі зібрались у лабораторії.
Ковальов і сам не знав, чому так грубо висловився. На душі було гидко. Поліщук позирав на нього з докором:
— Не міг нічого довести, захистити нашу роботу…
— Знаєш, не чіпай! І без цього тоскно, — обірвав його Ковальов.
— Тоскно, так і не брав би слова! Пояснив би, що голос втратив! Міркувати, голубе, не дрова рубати. — Поліщук був невдоволений Віктором. — Он директор, щось у нього на думці є, вирішив нараду припинити. І не втратив самовладання. Не дратувався. Стілець зламав!
Маші було шкода Віктора, але вона теж дивилася на нього осудливо.
— Ми не маємо права погубити модель. Винесемо питання на обговорення зборів, а треба буде — то звернемося й вище, — сказала вона.
Коли Юля підійшла до гуртожитку, перед її очима враз постав розгублений і пригнічений Ковальов. “А ми й не поспівчували! Всі почали звинувачувати. Таж йому важче від усіх. Він же самотній!” І зразу ж від вахтера подзвонила йому додому.
— Вікторе, приходь. Я жду тебе в парку, на нашій лавочці.
Дудін, почувши схвильований Юлин голос, зрозумів: щось сталося.
— Не бери близько до серця, — сказала Юля, побачивши Дудіна. — І мені вибач, погано подумала про тебе.
Дудін дивився на її неспокійні пальці, що бгали в руках хусточку, і раптом суворо спитав:
— Розкажи, що сталося.
— Як що? — розгубилася Юля. — Ти вже заспокоївся?
— Юленько, навіщо панікувати? З будь-якої позиції є хороший удар. Треба тільки міцно тримати кий.
— Глузуєш?
Слово за словом, і незабаром Дудін уже все знав.
— Кажуть, ти відзначився? — безжально сказав він Ковальову, повернувшись додому.
— Крах! — тяжко зітхнув той. — Я звичайнісінький невдаха. — Навіщо ти витяг мене в ці наукові лідери? — дорікнув він Дудіну. — Я — рядовий у науці. Не керівник, не мудрагель, розумієш? З дитинства мене вчили не лавірувати, а йти прямо, навіть напролом. Але кому потрібна моя правда? Словом, усе трапилося так несподівано.
— Несподіваною у людини може бути тільки смерть, усе інше вона повинна передбачати. Стоп!
Він завмер, підняв догори палець.
— Вмикай апаратуру. Я встиг зістикувати модель із системою Білобородька. Казав же тобі, що Тернавський — золото, а не хлопець. Тепер у нас є комплект. Коли закінчилася нарада? Сиченко, певно, ще у Білобородька — нарада продовжується в його кабінеті, тепер уже між ними двома.
І справді, Сиченко в цей час сидів у кабінеті Білобородька. Настрій у йього був препоганий. Не сподівався, що підлеглі можуть вчинити такий опір.
— Левку Андрійовичу, ти мене виручив: своєчасно припинив нараду. При такій протидії оголошувати наказ безглуздо. А Ковальов, як виявилося, слабкий керівник. Думаю, Батурін собі такого не дозволив би.
— Цілком імовірно. Але для того, хто нікуди не пливе, не буває й попутного вітру.
— І то правда, — кивнув головою Сиченко. — Проте завжди треба знати і куди пливти. Таке городити, як сьогодні на нараді ваш Ковальов, може тільки людина взагалі без руля й без вітрил.
— Так двигун стає гальмом! — пролунав у кутку кабінету чийсь голос.
Сиченко рвучко обернувся.
— Як ви тут опинилися?
У кріслі сидів, поклавши ногу на ногу і всміхаючись, Дудін.
— А що? — невинно спитав він. — Заважаю? Пересісти? Пересісти на інше місце? — Він ураз перескочив через простір до Сиченка. Той злякано відсахнувся.
— Ковальов! Ви що