Дисертаційний прорахунок - Микола Іванович Головін
Огледівся. Кабінет йому сподобався: картини — фантастичні малюнки, гарні меблі, апаратура. Натиснув клавішу, побачив на екрані лабораторію і великим планом — Юлю. Швидко перемкнув і відсахнувся: на нього дивився директор. Квапливо натиснув пальцем іншу клавішу: на екрані виникло обличчя невідомої людини, яка заговорила:
— О дев’ятій тридцять — нарада у Білобородька.
— Вікторе Георгійовичу, — ввійшов до кабінету заводський водій, — машину просять на годинку. Коли ми в райком поїдемо?
— У райком? — здивувався Ковальов. — Ага, мало не забув! Зараз з’ясую.
Білобородько приходив на роботу заздалегідь. У приймальні його нерідко дожидали начальники цехів, навіть робітники. Цього ранку він несподівано побачив серед них і головного інженера Гаркушу.
— Левку Андрійовичу, дзвонив Сиченко, вимагав негайно вкласти угоду з фірмою, — одразу почав той.
Білобородько зціпив зуби, але змовчав. Хоча б на схилі літ дали пожити своїм розумом! Вони, бач, не вірять у модель Ковальова. Навіть висзарили, що включив до плану. Звичайно, можна купити ліцензію, але навіщо, коли вже розробку і своєї ось-ось закінчать?
Уголос він цього не сказав, але вирішив поговорити про це з Ковальовим.
Втім, на нього чекала ще одна неприємність. Начальник складального цеху доповів, що зривається виконання місячного плану.
— Може, дасте команду, щоб з інституту інженерів підкинули? — запропонував він.
— Думаєш, у нас інженери без діла сидять? — невдоволено відпарирував Гаркуша, і Білобородько здивувався: вперше головний захищав співробітників інституту.
— Я це до того, — зітхнув начальник цеху, — напружено зараз у нас: складання, ручна настройка. Обіцяли автоматизувати технологію, а все не виходить. Батурін так і не довів лінію до пуття.
— От відділ Батуріна хай і допоможе, — сказав Білобородько.
— Так йому й передати? — підморгнув Гаркуші начальник цеху. — Тут пішли чутки, що ви на південь відпочивати поїхали.
— Кому нема чого робити, той чутки збирає, — суворо відповів Гаркуша.
Після обходу цехів Білобородько викликав до себе Ковальова.
— Ось що, пошліть на два дні чоловік двадцять у складальний — план під загрозою. Візьміть під контроль відділ Батуріна, зриває лінію для цього цеху. І взагалі щось цей Батурін…
Він обернувся і вичікувально дивився на Ковальова, але той, здавалося, нічого не чув. Похмурий, розгублений, він був пойнятий сумнівом: признатися директорові чи ні…
— Левку Андрійовичу, — озвався нарешті Ковальов. — У нас теж план, і зривати його..;
— А ви не зривайте. Де ж ваша інженерна думка?
— Інженерна думка у нас є, але ж нову систему розробляємо, невідомо ще, де чорні дірки виявляться.
— Ви що мене чорними дірками лякаєте? — розсердився Білобородько. — Самі умовили. Я, дурень, погодився, а тепер — “чорні дірки”? А ви знаєте, що Сиченко рекомендував виділити людей для роботи з фірмою?
— Навіщо? Ви ж самі включили в план розробок мою модель, а тепер говорите про якусь фірму.
— “Мою модель”…
Білобородько криво всміхнувся, сів у крісло. Не подобалася йому ця розмова. Коли підійшли до найвідповідальнішого моменту в розробці, Ковальова ніби хто підмінив — якийсь він став невпевнений у собі, нерішучий.
І саме в цю незатишну для Білобородька мить до його кабінету ввалилася делегація.
— Левку Андрійовичу, вибачте, але ми за дорученням колективу.
Огрядний голова завкому прямував до столу директора так навально, що, здавалося, його не зупинить ніяка сила.
— Шановний наш Левку Андрійовичу, дозвольте привітати вас.
Ковальов скривився і, різко позернувшись, пішов до дверей.
…Як не склалось у нього зранку, так і пішло: посварився з начальником цеху, коли посилав йому на допомогу людей, нагримав на Поліщука. А коли Юля прийшла на роботу після десятої, оголосив їй догану.
— Я ж на лікарняному, — ображено вигукнула вона. — Заскочила, щоб дати завдання технікам, а ви…
По обіді до Ковальова зайшов секретар парткому:
— Вікторе Георгійовичу, ви вже привітали Білобородька? Я у райкомі затримався.
— З чим?
— Як з чим? Ви що, не знаєте? Йому шістдесят років! Ми годинник купили від колективу. Ходімо вручимо. Скажете кілька слів.
— А чому я?
— У вас це завжди виходило і зворушливо, й дотепно…
Білобородько сидів за столом і читав.
— Левку Андрійовичу, — почав Ковальов здавленим голосом. — Наш колектив, взагалі всі ми…
Парторг невдоволено слухав плутану мову і зрештою не витримав:
— Ех, Левку Андрійовичу, скільки ж років ми разом! Так ось, нехай вам вистачить сил керувати таким колективом ще років десять! І ми вас не підведемо. Дозвольте поздоровити вас…
Він підійшов до столу, тримаючи в одній руці вітальну адресу, а в другій — величезний годинник, який саме у цю хвилину почав відбивати точний час.
Білобородько підвівся, але з-за столу не вийшов, тільки ледь усміхнувся. Ковальов зрозумів, що той розсердився на нього.
— Щиро вам вдячний. Годинник забаріть назад, а за привітання — спасибі. Вибачте, щось погано себе почуваю…
Ковальов вийшов від Білобородька вкрай пригнічений, у якомусь замішанні. Повернутися
