Зелена пастка - Анатолій Олексійович Стась
Того дня десятки людей поводили себе як навіжені. Декотрі дерлися на стіни, трощили меблі, інші несамовито волали, ганялися за автомобілями, вривалися в чужі квартири. Містечко здавалося збіговиськом психічно хворих… Незабаром люди почали вмирати.
Місцеві лікарі з ніг падали, але не могли нічого вдіяти, бо навіть не зуміли поставити діагнозу масового захворювання. Чутка про трагедію в Сент-Еспрі поширилася по країні. Розслідуванням зайнявся професор Олів'є з криміналістичної лабораторії у Марселі. Незабаром у газетах з'явився його висновок: «Аналіз проб дає характерну токсикологічну і біологічну картину отруєння алкалоїдом ріжків». Спеціалісти тут же виступили з додатковими поясненнями. Ріжки — отруйний грибок фіолетового кольору, що іноді утворюється в зерні хліба. В часи середньовіччя траплялися випадки масового отруєння ріжками, гинули цілі села. В народі це явище називали «Антоновим вогнем». Відтоді ріжки майже не проявляли своєї страхітливої агресивності. Вважалося, що з піднесенням культури землеробства смертоносний фіолетовий грибок зник назавжди. Епідемія в Сент-Еспрі спалахнула після того, як люди поїли хліба з місцевої пекарні. Пекар дав свідчення поліції: він змолов зерно, яке, справді, було дуже засмічене.
При тому з'ясувалася цікава деталь. Троє жителів містечка, які також споживали отруєний хліб, не відчули на собі впливу алкалоїду. Очевидно, в окремих осіб виробився якийсь природний, можливо, спадковий імунітет проти алкалоїду ріжків.
Крім статті Бенджаміна Г. Фредеса, я натрапив також на одне повідомлення тогочасної швейцарської преси.
«Відомий вчений хімік Гофман нещодавно зробив заяву про те, що йому вдалося добути чи не найсильнішу з існуючих у природі отруту. Ця диявольська речовина не має запаху, не відчутна на смак, легко розчиняється у воді і нестійка в повітрі.
Як іноді трапляється, відкриттю вченого сприяв випадок, до того ж зовсім не з приємних. Одного разу Гофман після роботи їхав додому на велосипеді. Зненацька весь навколишній світ постав перед ним у кривому дзеркалі. Все змістилося, набуло дивовижних форм. Гофману здавалося, наче він бачить сам себе здаля, а його тіло блискавично виростає до велетенських розмірів, голова сягає ледь не до хмар, а руками він може обійняти вежу міської ратуші. Потім перед очима вченого виникли потворні химери, звірі з копитами та з лев'ячими гривами, риба з пащекою тигра, мурахи з будинок завбільшки. Хімік з пронизливим криком в'їхав велосипедом у вітрину ювелірної крамниці, дуже поранився склом і знепритомнів. Пам'ять і нормальне прийняття навколишнього поновилися лише наступного дня. Все бачене Гофман добре пам'ятав, власних вчинків контролювати не міг. Вже як галюцинації зникли, вчений пригадав, що того незвичайного дня він у своїй лабораторії мав справу з алкалоїдом ріжків. Якась мізерна частка речовини випадково потрапила йому на губи…
Згодом, під час експерименту, хімікові вистачило однієї чотиритисячної грама алкалоїду, щоб убити слона. Крапля отрути Гофмана, розчинена в басейні для плавання, перетворює всю воду на страшну рідину, яка викликає в людини неймовірні абсолютно непередбачені реакції.
Поки що не досліджено, які ж саме нервові центри вражаються алкалоїдом. Та й невідомо, чи справа тут у нервовій системі.
Препарат Гофмана отримав назву ЛСД-25. Важко відгадати його майбутнє. Нове відкриття, як та громовиця, може освіжити озоном, а може завдати немало лиха ударом блискавки».
Нарешті, кілька слів ще про одну публікацію.
Невідомий фоторепортер послідовно зафотографував на плівку дивовижні сцени. Ось група солдатів, сидячи в затінку, тихо й мирно попиває пиво. Далі на ілюстраціях усе змінюється. Солдати збуджено розмахують руками, жбурляють під ноги пляшки. Витріщені очі, роззявлені роти, розлючені обличчя. Злякано задкує офіцер. На нього наступають з кулаками. Зчиняється бійка. Кілька постатей корчаться на землі, солдати лізуть на дерева, один зірвав із себе одяг і ходить сторч головою на руках…
В коротких підписах під фото мовиться, що саме так подіяв на психіку людей препарат ЛСД, коли його неймовірно малу дозу підмішали в пиво. Автор фоторепортажу твердить, що солдати одного з підрозділів американської морської піхоти, побувавши в ролі піддослідних кроликів, через кілька годин набули цілком пристойного людського стану. Вони не пригадували, що було з ними.
* * *Побачивши крислатий капелюх, мама стиснула мою руку.
— Ігорочку, нам не можна здаватися. Що б не трапилося, будь мужній!
— Я їм не піддамся, мамо!
Розділ VIII«Категорія мінус два»
Кносе, поблискуючи лисиною і скельцями окулярів, ходив туди-сюди по кімнаті.
— Штандартенфюрер довго з тобою панькався. Я не маю часу на це. Будемо кінчати. Відповідай: так або ні. Ти писатимеш батькові листа?
Я мовчав з півгодини, може, й більше. Кносе все бігав, дер горлянку до хрипоти. Мене вже нудило від червоної, як буряк, пики, від спітнілої лисини. Я чвиркнув слиною в куток і сказав, що не розумію, якого дідька треба йому від людини, котрої немає на світі.
— Вертоліт згорів, я загинув. Чого ви причепилися до мене?
Він неначе аж зрадів, зачувши нарешті мій голос.
— Ти не телепень, вмієш мізкувати. Повідомлення в газеті було для того, щоб не шукали вертоліт… Зараз твій порятунок — це подати про себе звістку. Скажімо, індіяни надибали на тебе в болоті й витягли напівживого. Таке могло статися? От і напиши: батьку, лежу хворий у чужих людей, забери мене…
— У джунглях є поштові скриньки?
— Лист дійде до адресата, не хвилюйся.
— Ви товчете воду в ступі.
— Що?
