Зелена пастка - Анатолій Олексійович Стась

Вже сутеніло, коли з імли на пагорбі виступили обриси невеликого будинку. Катер причалив до хисткого помосту. Поряд темніли мовчазні дерева. У віконці хатини сиротливо блимав вогник.

У будинку місії разом з Ларсеном мешкала стара згорблена служниця-індіянка. Для гості відвели напівпорожню кімнату, в якій висів гамак. Після вечері місіонер увімкнув радіостанцію. Бідкався, що апаратура слабенька, і якби пощастило встановити зв'язок з містом Пері, то тамтешні радисти вже «транзитом» перекажуть в ефір усе, що потрібно, від імені сеньйори.

— Мені небагато треба, пане Ларсен. Тільки послати повідомлення про те, що океанолог Оксана Вовченко жива і перебуває у вашій оселі, — сказала жінка.

Місіонер був вражений.

— Ви — Оксана Вовченко? З підводної бази? Дружина відомого вченого-біолога? Про вас стільки писала преса! Про вас і про всіх, кого спіткало лихо на дні океану… Неймовірно!

— Так, це я, — кивнула мати.

Місіонер почав гарячково крутити ручку радіостанції.

Ранком мати вгледіла у вікно білу яхту. Вона стояла біля причалу поряд з електрокатером Ларсена. На берег зійшло двоє в крислатих капелюхах.

У кімнату вбіг місіонер потирав руки, всміхався.

— Сеньйоро, уявіть собі, наше повідомлення прийняв радист на яхті, що прямувала в Пері. Капітан усю ніч пробивався в цю глушину, щоб узяти нас на борт. Як бачите, прізвище Вовченко дещо значить. Я радий за вас, післязавтра ви будете в Пері, а туди прибувають літаки… Ну, кілька ковтків кави для бадьорості! Тутешня кава — справжній еліксир життя, запевняю вас, сеньйоро.

Напевно, в каву підсипали чималу дозу снотворного. Жінка очуняла в незнайомій кімнаті без вікон, стіни біліли пластиком. Вона й гадки не мала, що то одне з помешкань підземелля в джунглях.

…Все, що я почув від матері, виразно уявлялося мені в ті хвилини: гуркіт підводного вибуху, зруйновані споруди на дні океану, жінка в скафандрі серед розбурханих хвиль…

Я сказав пошепки:

— Мамо, це вони, ті, що засіли тут, знищили вашу підводну колонію!

Вголос, не криючись, мати відповіла:

— Я знаю. Догадалася згодом, коли зрозуміла, куди потрапила та хто порядкує в цьому гадючому кублі.

— Тут усі фашисти, мамо. Фрейлейн Труда носить медальйон із свастикою…

Мені здалося, що мати зблідла. В неї раптом змінився голос.

— Ти знаєш фрейлейн Труду?

— Вона мене лікувала… Коли я побачив у неї медальйон із фашистською емблемою, подумав, що це якась божевільна. А в залі з пальмою висить портрет цього самого, з вусиками, сивого. На портреті він з гітлерівськими хрестами і звання в нього, як колись у фашистів, штандартенфюрер. Мамо, війна ж скінчилася ще в першій половині минулого століття! Фашистів давно розгромили. Де ж вони тут узялися, воскресли, чи що?

Під стелею неголосно клацнуло, в кімнаті почувся глухуватий голос:

— Фрау Вовченко! Не гайте часу в зайвих балачках з сином. Востаннє раджу подумати над моєю пропозицією. А тобі, хлопче, нагадую: від твоєї поведінки тепер буде залежати не тільки твоя особиста доля. Не забувай про матір, ти ж мужчина.

Мати кинула з ненавистю:

— Слухайте, Брендорф! Здається, ви обіцяли, що нашій розмові ніхто не заважатиме. Отож ми маємо бажання подихати чистим повітрям.

Замаскований динамік відповів тихим шипінням. Потім пролунало коротке:

— Не заперечую.

Увійшов білобровий, провів нас до ліфта. Кабіна понеслася вгору. Я з насолодою вдихнув терпкі пахощі лісу.

Нас ніхто не супроводжував. Мати тримала мене за руку. Ми повільно йшли попід деревами. З плескатих «печериць» загрозливо стриміли чорні стволи.

Я говорив поспіхом, ковтаючи слова, хотів скоріше розказати про все — про батька, про експедицію, про те, як сам опинився в таємній зеленій пастці.

— …Ти помилився, Ігорочку, — сказала мати. — Я вже давно серед цих негідників і багато дечого знаю про них. Ти помилився. В кабінеті з пальмою немає портрета Отто Брендорфа, володаря цього підземного міста. Ти бачив на портреті його батька, Ганса Брендорфа. Фрейлейн Труда запевняє, що вони схожі, як дві краплі води. Це збило з пантелику і твого знайомого індіянина, як його?

— Катультесе.

— Отож Катультесе вгледів на яхті Брендорфа-сина і вирішив, що перед ним той самий білий зайда, з яким індіянин зіткнувся багато років тому в лиху годину… Ганс Брендорф під час війни був офіцером СС. З історії ти знаєш, що фашисти добирали есесівців з найжорстокіших головорізів, вони вбивали дітей та жінок, катували військовополонених, палили села, руйнували міста. Коли наша армія вже добивала гітлерівців у Берліні, в ті дні Ганс Брендорф із загоном есесівців висадився з військового корабля на берег Вачуайо. І повів своїх бандитів у джунглі. Знав, що таким, як він, люди не подарують злочинів. Тому й шукав собі схованку в глухих нетрях цього краю. Щоб не було свідків, есесівці нищили всіх, хто траплявся їм на шляху, багатьох індіян захопили з собою, перетворили на невільників і їхніми руками збудували тут поселення, де й отаборилися. Ані краплі містики немає в тому, що індіяни називали прихідців «мертвими». Вони відчували, що купка озброєних напасників — то недобитки якоїсь уже знищеної зграї, приречені, духовно мертві нелюди… Ти запам'ятав на портретах ще двох чоловіків? Одного звали доктор Менгеле. В роки війни, у Польщі, він робив у концтаборах жахливі досліди на в'язнях, у його катівні-лабораторії загинуло безліч людей. На цього фашиста молиться тепер фрейлейн Труда. Другий — то Борман. Помічник самого Адольфа Гітлера. Військовий злочинець номер два, як писали про нього наші попередники. Борману також вдалося чкурнути з Німеччини. Тим же шляхом, що й Менгеле, він пробрався до Латинської Америки і приєднався до есесівців Брендорфа. Цю трійцю тут вважають засновниками нового бастіону гітлерівців. Отто Брендорф у себе в кабінеті почепив портрети колишніх фашистів, вже й кості їхні зотліли в землі. Та син есесівця давно випередив свого татка. Молодший Брендорф, цей штандартенфюрер-самозванець, небезпечне, жахливе чудовисько. За його проектом на кістках індіян