Зелена пастка - Анатолій Олексійович Стась
Я слухав матір, а перед очима попливли знайомі квартали далекого рідного міста. Знайомі і разом з тим якісь чужі, невпізнанні, неначе пронісся над ними зловісний ураган. Нерухомо застигли тротуари-ескалатори, смоляна темінь загусла в широких вікнах, сірими неживими острівцями видніються розлогі тераси, дахи, де ще вчора буяли квіти, зеленіли солярії. Як обвуглені, стоять безлисті дерева на тужливо-мертвих дніпровських берегах, лиш курява здіймається вітром і осідає на безлюдні пляжі, на дороги, на безплідні ниви. Над містом, над землею, де вже не існує життя, сходить байдуже, безрадісне сонце; куди не глянь — тільки два кольори: чорнота і багрянець пожеж… А з тієї чорноти, з диму та кіптяви виступає постать у мундирі із свастикою. Вона крокує над свинцевим степом, над громаддям спорожнілих будинків та палаців, тінь від неї повзе по землі, накриваючи мертві тіла людей. Тінь «диригента смерті».
Я відчув у собі наростаючий жах, стримуючи його, не підпускаючи до серця, видихнув:
— Все одно цей фашист не всидить у своїй схованці! Брендорфа викурять звідси разом із його бактеріями. Коли того вечора батько розмовляв із Чанаді… вони говорили про те, що в порту Хармю потай розвантажувалося всяке обладнання. Чанаді знає багато дечого, він догадується, що в джунглях не все гаразд…
Мати обняла мене за плечі.
— Я не хотіла приховувати правду від тебе. Людині легше боротися, коли вона бачить, яка перед нею небезпека. Ще не пізно запобігти лихові. Для обстрілу бактеріями віддалених пунктів землі Брендорфу потрібні спеціальні снаряди. Він гарячково будує ракетний полігон. Це той самий тунель, в якому тебе примушували працювати разом з індіянами. Раніше ніж за рік закінчити будівництво неможливо. Щоб виграти час і встигнути з полігоном, Брендорф будь-що хоче загородити людям шлях у джунглі. Він добре розуміє, що освоєння сельви призведе до загибелі його кубла. Схованка фашистів тільки тому й існувала протягом десятиліть, що тропічні ліси цього краю не чули людського голосу. Як тільки сюди прибудуть робітники, нетрі оживуть, і Брендорфу настане кінець. Тому він і задумав примусити батька згорнути роботу експедиції і заявити, начебто джунглі не виправдали сподівань. Ти добре зробив, відмовившись писати листа. Батько не з тих, хто піддається на шантаж, тож нехай Брендорф знає, що й син доктора Вовченка не з боягузів.
— Мамо, вони й тебе примушували написати батькові?
— Спочатку пробували. Потім побачили, що марно стараються.
— А фрейлейн Труда… Мамо, де ти з нею зустрічалася?
— Я з нею працюю.
— Ти? З нею?
— Не лякайся, хлопчику, — заспокоїла мати. — Працювати я погодилася тільки заради того, щоб хоч чим-небудь допомогти дітям, маленьким індіянам. Малюків забирають у матерів і віддають Труді. На виховання, — з притиском мовила вона. — Індіяни майже не бачать своїх дітей, вони не знають… — Ніби схаменувшись, мати додала скоромовкою: — Я біля малечі за няню. Беззахисні чорноокі хлопчики та дівчатка ростуть без батьківської ласки. Їх тримають у двоповерховому будинку під бляхою, в пальмовім гайку. То і є «інтернат», в якому порядкує фрейлейн з пов'язкою на оці.
Тут я пригадав. Постать жінки в халаті на ґанку. Постать, що так нагадувала когось… То ж була мама! Звичайно, вона. Та мені в той час здалася б неймовірною навіть сама думка, що я можу стрінути тут, у джунглях, свою матір, яку всі вважали загиблою.
Я запитав:
— Для чого ж зігнали туди дітей?
— Для чого? Щоб вони… Щоб підготувати з них покірних виконавців чужої волі. Брендорфу потрібні раби, які б слухняно, не замислюючись, робили все, що від них вимагатимуть. От фрейлейн і прищеплює їм змалечку рабські задатки. В неї свій метод. Але про це за кілька хвилин не розкажеш. Одне мені ясно: все, що тут діється, це модель у зменшеному вигляді того світу, про який мріє Брендорф у своїх планах.
Почувши дещо про дітей, голоси яких доносилися з двоповерхового будинку, я відчув, що мати сказала мені не все. Разом із холодком, що поповз по спині, виникла неясна тривожна догадка, обрамлена зловісною картиною. Тунель. Лезо голубого полум'я. Болісний крик. Міднотілі постаті, що кинулися на наглядачів і вмить поникли, зів'яли. В індіян наче помутнів розум. А за хвилину перед тим Ву і його друзі були люди як люди. Що ж сталося з ними?
У матері сполотніло обличчя, я бачив, що вона і чекала, і боялася мого запитання.
— Препарат ЛСД, — неголосно сказала вона. — Вдосконалення фрейлейн Труди…
В цей час як із-під землі біля нас виріс крислатий капелюх.
* * *Перш ніж поновити в пам'яті дальші події, я хочу ще раз скористатися з поради професора Синиці.
Вчора по обіді відеофон знову з'єднав мене з міським архівом. З екрана посміхався сухенький сивий дідусь. Я подякував йому за попередні документи. Він вдоволено закивав білою головою.
— Приємно, дуже приємно, юначе, що наше тихе паперове господарство зацікавило вас. Ми запрограмували нову тему вашого замовлення. Будь ласка! Маєте цілу купу інформації. Ви готові працювати? Транслюю!
По екрану поволі попливли темні рядки друку. Газетні шпальти і журнальні сторінки змінювали одна одну, перебігали часом уже забуті назви видань — наші та іноземні, з'являлися та щезали фотоілюстрації, кольорові знімки. Старий архіваріус мав рацію. Преса минулого століття чимало гомоніла про те, що цікавило мене сьогодні. Матеріалів було вдосталь. Дещо я перезняв з екрана.
Ось стаття, що була надрукована в американському журналі «Лук», тобто «Погляд». Її автор, якийсь Бенджамін Г. Фредес, з багатьма подробицями змалював загадкову історію, що трапилася влітку 1951 року в невеличкому французькому місті Сент-Еспрі.
Усе почалося з дому фермера Тастевена.
