На траверсі Бета Ліри - Володимир Наумович Міхановський

— Знаєш, Річі, — стурбовано мовив Хазяїн, — він весь час сидить під замком. Навіть кватирку не дозволяє відчиняти.

— Ну й що?

— Хмарка проникне до нього?

— Он ви про що… Не хвилюйтесь — хмара просочиться навіть у замкову шпарку, щоб відшукати свого адресата…

— Виходить, тоді… в будинку Парчеллінга… не було потреби відчиняти двері на балкон?

— Хмарка й так знайшла б Парчеллінга, як хороший собака-шукач знаходить по сліду дичину.

— Скажи, будь ласка, Річарде, в чому суть цієї диявольської штуки, хмарини?

— Довго пояснювати.

— Ну, хоча б двома словами, — наполягав Хазяїн.

— Принцип переслідуючої системи не новий, — сказав Кроулі. — Але мені вдалося застосувати в цій системі особливо чутливі елементи і мікрогабаритні хвилеводи з світловою довжиною хвилі.

— А що це за хвилеводи?

— У них вся суть, — зауважив Кроулі, повертаючи на пульті якийсь важіль, од чого всі стрілки на шкалах затанцювали. — За основну деталь хвилевода я взяв… Ну, власне кажучи, звичайні вихори.

— Вихори? — здивувався Хазяїн.

— Так. Справа в тому, що звичайні завихрення існують недовго. Мені ж пощастило подовжити їм життя. А мізерно мала вага, що дорівнює вазі повітря, і майже повна прозорість — усе це зберігається. Щоправда, система ще має окремі конструктивні хиби. Наприклад, вона шипить і потріскує під час руху. Це обумовлено дуже швидким обертанням вихорів. Я сподіваюсь усунути цю ваду, зробивши так, щоб кожен вихор обертався в своєму напрямку, щоб вони взаємно гасили один одного… Для цього потрібно зробити досить складні розрахунки, — додав Кроулі, помовчавши.

— А є ще одна вада, мабуть, найголовніша, — зауважив Хазаяїн.

— Ви маєте на увазі малу інтенсивність вибуху хмари, коли вона зустрічається’ з переслідуваним об’єктом?

— Звичайно.

— Цього теж можна позбутися. Слід лише визначити Ж потрібне число експериментальних вибухів хмари, щоб знайти найкращі пропорції для компонентів, які входять до її складу. І тоді вона буде здатна підняти в повітря цілу будівлю, а то й місто.

У житті Джона Триллінга було чимало перемог, бували й поразки. Власне, кожен день його був або невеликою перемогою, або поразкою, якщо курс акцій падав. Але траплялися серед цих перемог і блискучі, що підносили Тріллінга на недосяжну височінь. Таке сталося наприклад, років п’ятнадцять тому, коли він усі свої, тоді ще невеликі гроші, сміливо вклав у акції однієї фірми, справи якої похитнулися. Через деякий час завод фірми-конкурента злетів у повітря. Причини катастрофи так і лишились нез’ясованими.

Відтоді Джон Триллінг стрімко пішов угору. Він одержав мало не двісті процентів прибутку і широко розвернувся. Капітал, а отже і могутність Джона Триллінга, росли невтримно, мов снігова лавина.

Правда, стикався Джон Триллінг і з неприємностями. Кожний крок доводилось робити, відбиваючись од цілої зграї конкурентів. Зате з кожним кроком Джон був ближче до заповітної мети — мільйонів.

Кінець кінцем, у нього залишився єдиний конкурент, найсильніший і найнебезпечніший — Гуго Парчеллінг. Як не дивно, але Гуго і не підозрював, що має в особі Триллінга лютого ворога. “Просто вижив з розуму старий”, — по-своєму пояснював це Джон.

Триллінг збирався одним ударом повалити компанію Парчеллінга. Тоді він позбувся б конкурентів. Тоді… відкривалися такі перспективи, що дух перехоплювалоГ Але на цьому шляху стояв Парчеллінг. Якщо його прибрати в критичну хвилину — компанія буде зламана. Тількйґ’як? Влаштувати автомобільну катастрофу? Замах? Не годиться: у Парчеллінга досить солідна особиста охорона. Крім того, ця історія колись могла випливти на поверхню. А головне — конкуруючу фірму слід було вбити морально.

У Триллінга виникла ідея кібернетичної хмарки. Цю таємницю знатиме лише один чоловік. А йому після завершення справи неважко буде заціпити рота. У таких справах Джон Триллінг мав чималий досвід.

— Рентгенівська інформація засвоєна, — мовив Кроулі.

— Га? Так, так. — Триллінг потер лоба, твоїй машині ще лишилося засвоювати?

— Все готове.

Триллінг схвильовано підвівся з-за столу і підійшов до Кроулі.

— Так, кажеш, хмарка відшукає його? — Триллінг уникав називати ім’я свого “друга” Гуго Парчеллінга.

— Можете бути певні, Гуго нікуди від неї не сховається, — кинув Кроулі.

— Ну, а як… сила спалаху?

— Потужність приблизно в шістнадцять разів більша, ніж минулого разу.

— Непогано, — пробурмотів Триллінг, відвертаючись. Він не любив, коли йому дивилися просто в очі.

Кроулі, звільнивши частину столу, розіслав карту міста.

— Де тут ваш “друг”? — подивився він на Триллінга.

— Прикуси язик. — Джон Триллінг витягнув олівець з діамантовим кінчиком і втупився в карту, його погляд ковзнув по робітничих кварталах, по космодрому, до якого вела густа павутина доріг, по фабричному району. Він пильно розглядав Овальне плато — найфешенебельнішу частину міста.

Кроулі стояв поряд, заклавши руки за спину.

— Ось, — сказав нарешті Джон і поставив на маленькому білому квадратику лікарні хрест.

— Ясно, — мовив Кроулі. — Визначимо азимут.

Він дістав з алюмінієвого стелажа навігаційний компас та шкалу і взявся за вимірювання.

— Курс — тридцять два градуси, одинадцять мінут, двадцять вісім секунд. Чим точніше ми визначимо координати лікарні, тим менше доведеться блукати хмарі в пошуках… у пошуках об’єкта, — пояснив Річард.

Триллінг уважно дивився на меткі пальці Кроулі, що літали по клавішах настройки. Тоненька гнучка трубка, яка виходила з установки, вже була спрямована на лікарню Овального плато.

Обличчя Триллінга, м’ясисте, з випнутим підборіддям, було похмуре. Про що він думав? Важко сказати. Можливо, згадував ті приємні години, які провів з Гуго в Клубі Босів, на гоночній яхті, нарешті, в домашній обстановці. Чи йому згадалася остання розмова з Парчеллінгом, що відбулася години півтори тому? Гуго, висохлий, як тріска, насилу ‘встав з лікарняного ліжка і сказав Джону, жалісно усміхаючись:

— Ти у мене єдиний друг, Джоне. Не знаю, чому, але я довіряю тобі. Ти не обдуриш мене, я певен. Скажи, як ти дивишся на те, щоб я оце зіграв ва-банк?