На траверсі Бета Ліри - Володимир Наумович Міхановський

“Схоже, що проти мене діє якийсь прихований і могутній ворог, що всі зміни на біржі диктує єдина воля, — стурбовано подумав Парчеллінг. — Добре, що мене хоч Джон підтримує”.

Парчеллінг переглянув ще кілька тривожних повідомлень. Потім встав і, заточуючись, пройшовся по кімнаті.

“Я повинен дати рішучий бій на біржі, — поклав собі він. — Все або нічого! Треба буде про це сказати Джону”.

Кроулі ввійшов у свою лабораторію і безсило впав на стілець. Світлі стрілки годинника показували на початок третьої. Страшенно хотілося спати, проте не можна було прилягти і на хвилину. Заключний процес синтезу ще не закінчився, його треба було безперервно спостерігати і регулювати. Єдине, що міг дозволити собі Кроулі, — це час від часу виходити надвір, щоб подихати свіжим повітрям, бо голова розвалювалась після вчорашньої пиятики. Може, не варто було пити напередодні вирішального етапу роботи, але Кроулі почував, що коли не нап’ється до нестями, то в тверезому стані вчинить якесь безумство: або розтрощить на друзки установку, або переріже горлянку хазяїнові.

Пізно ввечері, вийшовши провітритись, Кроулі почув на вулиці крики, два постріли. Він бачив, як через чавунні грати, обплутані колючим дротом, перелізла темна постать і заметалась, шукаючи сховок.

Було дуже темно, але Кроулі все ж помітив, що втікач заліз у ящик для сміття.

Допомогти йому врятуватись чи залишити напризволяще? Таке запитання не поставало перед Кроулі. Доки поліцейські метушились у дворі, обговорюючи план дальших дій, Кроулі притаївся в під’їзді. За ці кілька хвилин він згадав, як йому теж доводилося ховатись од поліцейських після студентської демонстрації. Він був тоді прапороносцем групи свого коледжу. Демонстрацію розігнали, і всі розбіглись хто куди. Кроулі постукав у чиюсь квартиру і, коли двері прочинились, вскочив туди.

Тоді Кроулі врятувався від поліцейських.

Вже на студентській лаві у Кроулі виявились великі здібності вченого, і професори прорікали йому блискуче майбутнє. Він опублікував кілька праць з кібернетики, які привернули увагу вчених.

По закінченні коледжу йому запропонували працювати в одній з могутніх фірм. Кроулі охоче згодився. Умови були прекрасні. Кроулі користувався необмеженим кредитом для придбання потрібної апаратури і міг розпоряджатись часом на власний розсуд, аби тільки завдання виконувались вчасно.

Перша сутичка з Хазяїном приключилась на четвертий місяць. Хазяїн поставив перед Кроулі вимогу розробити удосконалення до автоматичної лінії. Це призвело б до того, що кілька десятків робітників з числа небагатьох, ще не витіснених кібернетичними чудовиськами, позбулися б роботи. Кроулі відмовився.

— Не робіть необачних вчинків, любий Річарде, — сказав тоді Хазяїн, недобре посміхаючись. — Я поки що прохаю вас, але можу і змусити!

— Змусити? — перепитав Кроулі.

— Звичайно. Ось, помилуйтесь, будь ласка! — мовив він, подаючи Кроулі фотокартку. Кроулі здригнувся: він побачив себе на чолі демонстрації з прапором у руках. — Можете взяти на згадку, — сказав Хазяїн, помітивши рух Кроулі. — У мене їх багато. Отож майте на увазі: вам немає рації псувати стосунки з поліцією.

З цього почалося падіння Кроулі. Він робив усе, що вимагав Хазяїн. А втіху все частіше знаходив у подвійному віскі. Чого-чого, а грошей у нього вистачало.

Але остання вимога Хазяїна… Ні, про це краще не думати.

Все це промайнуло в мозку Кроулі, коли він, провівши втікача, сидів у своїй потаємній лабораторії.

Вимогливо загув трансформатор. Треба йти. Важко підвівшись, Річард підступив до установки, схожої на вогнетривку касу. Стрілка одного приладу поминула червону лінію.

— Ну, що тобі, вбивце, — пробурмотів Кроулі. — О, то ти вже засвоїв аналіз крові? І просиш рентгенівський знімок? Молодець, завидний у тебе апетит.

Кроулі обережно просунув рентгенівський знімок у вузьку щілину ввідного пристрою. Йому здалося, що це паща якогось ненажерливого страховиська. Він навіть відчув, як машина нетерпляче висмикнула знімок у нього з рук, та це, звичайно, була гра уяви.

Непомітно підкрався ранок. За шибками займався блідий день.

“Скоро надійде Хазяїн, — подумав Кроулі. — Сьогодні кінчається третій день”.

Уникнувши погоні, Вуд не пішов додому. Він рушив на вокзал, забрався в напівпорожній вагон електрички і за годину вже йшов глухою сільською вуличкою, що спала мертвим сном. Перед маленьким, на троє вікон, скособоченим будиночком зупинився.

На дверях під електричною лампочкою блищала мідна дощечка: “Арчибальд Мельмер, юрист у справах фермерів”.

Двері довго не відчиняли. Мардон і стукав, і дзвонив, і смикав ручку. Нарешті на порозі з’явився Арчибальд.

— Марді? — здивувався він. — Яким вітром занесло тебе сюди вночі, друже? Проходь, проходь.

— Спасибі, — мовив Вуд, ступаючи в темний передпокій.

— Мері з сином у від’їзді, я тут сам… — господар увімкнув світло. — Ого, — здивувався він, — що це з тобою?

— У тебе знайдеться щось переодягтись?

— Звичайно! Ми з тобою майже однакові на зріст. Арчибальд приніс костюм і білизну.

Помившись і переодягнувшись, Мардон розповів другові про свої пригоди.

— Ти комуніст, придумай щось, — підсумував Мардон.

— Шкода! — з докором мовив Арчибальд. — Скільки часу згаяно даремно! Ми могли б раніше виступити на захист Катіля Револьса.

Вуд пригнічено мовчав.

— Проте ще не все втрачено, — мовив Арчибальд, ляснувши Мардона по плечу. — Іди спати, друже, на тобі лиця нема. А завтра вранці поїдемо в нашу редакцію. Будемо діяти!

Кроулі чекав цього стуку і відчинив одразу. Перед ним у сірих ранкових променях виросла постать Хазяїна.

— Хелло, Річі, — кинув він. — Усе готове?

— Ви надто рано прийшли, — відповів Кроулі. — Хмарка повинна бути стійкою. А для цього необхідно, щоб швидкість обертання вихорів досягла критичного моменту.

— Нічого, я почекаю, — сказав Хазяїн, сідаючи за стіл, захаращений радіодеталями. Очі його уважно стежили за Річардом. Той чітко і вправно робив свою справу. Хвилин за двадцять до появи Хазяїна він обхлюпнувся під душем, і тепер сон