На траверсі Бета Ліри - Володимир Наумович Міхановський

— Ні, ще не готове, — мовив він сам собі і запалив сигарету. — Та вже цього разу промаху не буде, клянуся честю!

Ще не старий чоловік, проте майже сивий. Очі його неспокійно бігали, руки весь час тремтіли.

Присунувши стілець, він звільнив собі крайок столу і заходився щось обчислювати. Олівець швидко бігав, списуючи аркуш за аркушем, а чоловік то посміхався, то супився, час від часу тихенько бурмочучи: “Дані рентгенівського аналізу треба ввести на цілу годину раніше… Гм, заважає коефіцієнт підсилення. Виграючи на швидкості, я втрачаю на потужності… А інтеграл розійшовся! Головне — забезпечити стійкість вихорів!”.

Швидко стемніло. Чоловік повернув вимикач, спалахнуло світло. Передчасні зморшки на похмурому обличчі господаря стали ще помітніші.

— Щось запізнюється мій друг, — тихо мовив чоловік, усміхнувшись далеким спогадам. Посмішка несподівано пом’якшила його обличчя.

Раптом почувся тихий стукіт у двері. Чоловік насторожився, втомлено підійшов до дверей і відчинив їх. У двері просунулась огрядна постать в темних окулярах і капелюсі, насунутому на очі.

— Добрий день, Кроулі, — сказав прибулець.

— Здрастуйте, хазяїне.

— Я сьогодні трохи забарився. Як твої успіхи?

— Потрібні гроші, — сказав Кроулі.

— Знову гроші? Ти одержиш все, що тобі належить, лише після… після реалізації.

— Гроші мені потрібні тепер, — похмуро сказав Кроулі.

— Щоб знову нажлуктитись до нестями і потім валятись у канаві?

— А хоч би й так? — з викликом сказав Кроулі.

— А чи знаєш ти, що мені коштувало витягнути тебе з поліцейського управління? Я і гадки не мав, що ти за ґратами і тебе мають судити “за порушення правил поведінки в громадському місці”.

— Може, було б краще, коли б ви залишили мене там, — тихо мовив Кроулі.

— Що, що? Ти це облиш. У нас є контракт. І май на увазі: неустойка тобі дорого обійдеться.

— Я пожартував, хазяїне, — змінив тон Кроулі. — Але ж ми домовилися з вами, що ця спроба буде останньою?

— Моє слово — закон, — кинув хазяїн, знімаючи плащ і капелюх.

— Якраз перед вашим візитом мені згадалося дитинство, — мрійно тяг Кроулі. — Весна на фермі… квітневе сонце… і батько ладнає машини для оранки.

— Ну, що ж. Скінчиш роботу, одержиш гроші, і ти вільний птах. Можеш придбати собі хоч три ферми, хоч цілий десяток. Ти вже налагодив апарат?

— Потрібен ще тиждень.

— Тиждень?.. Це забагато. За три дні зможеш?

— Дуже важко. Доведеться працювати вдень і вночі. Не брати ж помічника…

— Слухай, я подвою твій гонорар. Тільки вкладися в три дні. Добре?

— Добре, постараюсь.

— От і чудово. Та й тобі самому цікаво швидше покінчити з цим.

— Ви принесли? — спитав Кроулі.

— Звичайно, тому й прийшов. Ось останній рентгенівський знімок… Аналіз крові…. Електроенцефалограма… Здається, це все, що тобі потрібно?..

Не відповідаючи, Кроулі пильно розглядав аналізи.

— Великі зміни в корі головного мозку, — сказав він після тривалої мовчанки. — Бачите? Оці шпилі на графіку стали гострішими і вищими. Значно посилилась аритмія загальної діяльності: таких провалів минулого разу не було.

— Отож без нових даних навряд чи вдалося б знайти адресата?

— Звичайно. Адже машина — не людина. Відгадувати не вміє.

— Дивись, Кроулі. Я прийду рівно через три дні. Щоб усе було готове до запуску. А коли… Ну, гадаю, ти сам розумієш… — І він попрямував до дверей.

“Сам розумієш”, — гірко всміхнувся Кроулі, залишившись один. — А що, власне, я розумію? Що мені треба якнайшвидше позбутися цієї гидоти. Може, піти до редакції газети і все розповісти? Ні, пізно. Газети напевно підкуплені. Хазяїн видасть мене правосуддю, і тоді точно — електричне крісло”.

— Ет, хай воно все згорить, — вголос міркував Кроулі, підійшовши до установки. — Кінець кінцем, хіба мало людей гине од всіляких катастроф? Чи багато важить порівняно з цим одне-єдине людське життя?

Кроулі ввімкнув установку і поринув у роботу.

Довгий і звивистий був шлях Мерілін від робітниці на хлорелловій плантації, де вона працювала з матір’ю, до почесного становища “першої зірки екрана”. Бували, звичайно, па цьому шляху і щасливі дні, і просто таланило, та основне — залізна впертість і наполегливість, поєднані з неабиякими здібностями акторки. Це вони привели Мерілін до слави.

Добросерда, вона весь час намагалась допомагати своїм колегам — акторам, котрим щастило менше, ніж їй. Тому Мерілін незмінно користувалась повагою і любов’ю в світі мистецтв, чого не можна було сказати про інших кінозірок, зарозумілих, капризних і неприступних.

Давнім другом Мерілін був Мардон Вуд, журналіст з досить впливової газети “Ньюс Кронікл”. На нього скоса поглядало начальство, бо його вважали “лівим”. Проте редактор держав його: Вуд був здібним і сумлінним працівником.

До нього і вирішила звернутися Мерілін.

Маленьке вечірнє кафе було напівпорожнє. Вони вибрали столик в кутку біля естради, замовили пляшку сухого вина, і Мерілін розповіла Мардону про суть справи.

— Треба врятувати цю людину, — твердо мовила Мерілін.

— Скільки років Катілю Револьсу? — несподівано спитав Мардон.

— Він зовсім молодий. Здається, йому й тридцяти нема, якщо взагалі коли-небудь сповниться…

— Бідолаха.

— Розумієш, Марді, те, що він невинний, для мене абсолютно ясно.

— Для мене тепер теж.

— У всій цій історії є якась незбагненна таємниця. Зрозуміло, що замах на Парчеллінга — не випадковість, а завчасно обдуманий злочин. За всім цим щось ховається. Але при чому тут Катіль Револьс? Кому треба, щоб загинула безневинна людина?

— Виходить, що комусь треба.

— Що ж тепер робити? — тужно зітхнула Мерілін. — Навряд чи Триллінг відступиться од задуманого.

— Боротимемось, — заявив Вуд, байдуже дивлячись на сцену, де шеренга дівиць під оглушливі звуки барабана звивалась у танці. — Триллінг могутній,