Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Микола Сорока
— Про це твердять у школі, коли радять більше цікавитися художньою літературою…
Олег знизав худими, гострими, сильними плечима:
— Я читаю достатньо. Не лише з математики та кібернетики. Ти знаєш…
— Ну, звичайно ж, і з біології, — підхопила вона. — З анатомії та фізіології людини…
Олег прийняв виклик. Не чекаючи запрошення, сів, поклав ногу на ногу. Переплів пальці, аж хруснули, і охопив ними коліно.
— Справді, — промовив він. — З біології. З філософії. Там є основа всього, що тлумачить художня література.
Він сказав “тлумачить”, хоча міг би здогадатися, що цього вона йому не подарує,
— Образи тигрів і характери змій? Ти це хотів сказати?
— Там є все, з чого можна скласти і образи, і характери, і варіанти поведінки людей. Елементарних блоків і механізмів не так уже й багато, мабуть, навіть менше, ніж літер у алфавіті.
— Якщо тебе цікавлять лише літери, ти ніколи не навчишся говорити й розуміти те, що говорять тобі, — відповіла вона.
— Наприклад, я знаю, що головна твоя риса — впертість. Але чи обов’язково мені знати всі її прояви?
— Гаразд, — усміхнулась вона. — Нарешті домовились.
Марія різко відвернулась, показуючи, що розмові кінець. Але він не йшов і його погляд був досить красномовний.
— Я стомилась, — сказала Марія. — Чому ти хоч цього не зрозумієш? Чому ви вс.і цього не розумієте? Так, мені подобаються інші люди, такі, як Петро. Чому ви не хочете дати мені спокій? Я не геніальна, але я маю право на індивідуальність. Марні твої сподівання. Я не можу змінитися. Я не робот…
Її рука тремтіла, коли вона вставляла пробірку в об’єктив спектроскопа.
— Ми незмінні, як наші гени, — спробував пожартувати Олег.
Марія підтримала його, але тоном, що виключав компроміс.
— Так, ми незмінні. І в цьому є сенс.
— Але немає містка через провалля…
Марія мовчала, зосереджено набираючи код програми. Вона не звернула уваги на те, як мляво, наче все ще розмірковуючи, підвівся Олег, як вийшов. Підвела голову, коли поряд пролунав інший голос — невиразний, скрипучий, немов зітканий лише з обертонів.
— І все ж принцесі доведеться стати поблажливішою.
Вона зіщулилась, немов чекаючи удару. Ця людина з нервовим довгастим обличчям і пронизливим поглядом була для неї недосяжним і жадапим володарем. Та він не потребував рабипь.
— Я мушу покохати його? — запитала Марія.
У її покірливому голосі був виклик.
— Ти не маєш права так зухвало поводитися з ним. Знаєш, я не боюся вимовляти слово “обов’язок”, хоча декому воно й не до вподоби. Отя;е, ти мусиш пам’ятати, скільки нас тут, на Базі, і як далеко ми від Землі й від космічних поселень.
Він міг би й не нагадувати про це. Краще б говорив про щось інше, — думала Марія. — Або мовчав. А вона б домислила за нього ті слова, які їй хотілося почути. О, вона зуміла б вигадати їх, вимовити його голосом і в його манері. Та він говорив про те, про що не хотілось думати і все одно думалось мимоволі. Він тільки розумів істини, які висловлював, а вона зцала їх напам’ять, відчула “на власній шкірі”, як сказав би віп, Петро. Довгі, надто довгі й безтурботні години відпочинку. І думки, думки про заборонене… Звичайно, були товариші, візор, передачі з Землі… І все ж цього замало. Кажуть, людині насамперед потрібне необхідне. Але “необхідність” — неоднозначне слово. Те, без чого легко обійдеться один, конче потрібне іншому.
Кажуть, що справді необхідне — це те, без чого не виживеш. Дурниці! Марія визначила б необхідне як те, що має більшість людей. Якщо ти не маєш цього, життя видається потворним. Ти починаєш заздрити одному, другому, третьому… Ти втрачаєш спокій, повагу до самого себе. Заздрість з одного боку ганебне почуття, але з другого — сильпий стимул. Воно підганяє, квапить. Без заздрощів можна задовольнятися дуже мізерним і поступово опуститися до рівня тварини.
Людині необхідно бути “не гіршою за інших” — і в цьому криється безжалісний, але глибокий зміст. Людині необхідно мати те, що мають інші. А в більшості жінок є “свій” чоловік. Хай там він хоч який, але “свій”. Йому можна розповідати про потаємне, ділитися жалями і турботами, навіть якщо він не слухає, навіть коли в цей час думає зовсім про інше. Ти не помічаєш цього, ти знаєш, що він зобов’язаний слухати і співчувати. Це почуття сягає корінням у глибину віків, коли чоловік був годувальником і захисником. Відтоді щось лишилося. Солоденькі рештки почуття власності на іншу людину. Ї чим більша відстань до Землі, до центрів цивілізації, чим менше у тебе розваг, тим необхідніший “свій” чоловік.
Отже, двоє — чоловік і жінка — нудьгують і страждають нарізно. Чи не ліпше їм нудьгувати і страждати разом? Чи стане ця знудженість кожного хоч трішечки менша? Чи навпаки — примножиться роздратуванням, злістю? І врешті перейде в ненависть?
Або ж, можливо, вони обоє зміняться, стануть схожі одне на одного, як патрульні роботи, що їх сконструював Олег?
…Крізь її думки, наче гострий промінь крізь туман, пробився погляд Петра, знайшов її зіниці, боляче заглибився в них. І тоді вона, щоб не зіщулитись від болю, підвела якнайвище свою золотаву голову на довгій гордій шиї і промовила:
— Склади рівняння, Арифмометре. (Вона не випадково назвала Петра шкільним прізвиськом.) Виведи закономірність залежності людинолюбства від відстані до Землі.
Петро не прийняв виклику й навіть не відповів жартом. Його голос був скрипуче-повчальним:
— Така залежність є, вона віддавна зветься сумісністю.
— Он як? Де ж і коли ми мусимо суміститись? Куточки його нервових губів стомлено онустились:
— Ти навіть не хочеш придивитися до нього.
“Я розумію, що ти хочеш сказати, Арифмометре, — подумки відповіла вона. — Він кращий за мене. Обдарованіший, цікавіший. Він сильна, красива людина. За давніми мірками, справжній мужчина. Та нині цього замало для людини. Недосить, щоб її покохали. Ти весь у минулому, Арифмометре. Власне кажучи, всі ви, чоловіки, мрієте повернути те, що минуло. Проте любов до чоловіка не може бути головним для мене. Сором, якщо таке кохання — головне в житті. Воно перетворює жінку на рабиню. Думаючи, що діє за своєю волею, жінка лише виконує одну з найжорстокіших програм природи. Вона уподібнюється вовчиці, тигриці, гадюці. Не гідно уподібнюватися тварині, Арифмометре! Це ти повинен вирахувати і зрозуміти. Я не підкорюся цій програмі. Нізащо. Я покохаю тільки того, кого поважатиму, перед ким схилиться мій розум. Такого, як ти. Не менше…”
М’яко клацнули репродуктори. Пролунав безбарвний голос автомата:
— Увага. Базу викликає ПУР Сьомий.
