Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Микола Сорока

“Яка різниця, — подумав я, — чорні прийшли чи білі? Суть не в цьому. Важливо прийти так, щоб на тебе не дивилися, як на вбивцю…” Це була проста думка, від неї не наморочилася голова, і мені стало трохи легше.

Я знову подивився в небо, де стояв Південний Хрест. Він похилився, зорі його потьмянішали.

Чужі зорі.

Капрал подав мені сигарету:

— Ти зможеш йти?

— Так.

— Після всього, що сталося, — сказав капрал, — нам нічого ділити. Ти хлопець розумний. Треба забиратися звідси. Вставай і ходімо. Утрьох краще, ніж удвох. А там розберемося — сам ти вирішив утекти чи це витівки того ж таки перевертня… Але твій автомат я понесу сам. Так надійніше.

“Еге ж, — подумав я. — Ділити нам уже нічого…”

Звівшись, я побачив тоненький кущик, на якому, вся оповита місячним сяйвом, погойдувалася рожева пелюстка. Я розпізнав її запах… А квітка…

Гібіскус — ось як вона зветься!

І коли ми йшли, легіонери, у свій легіон, я крадькома доторкнувся до квітки, навічно прощаючись з дивом. Я знав, що вже ніколи й ніде не матиму ні прощення, ні ласки… Зорі, коли я підняв голову, були чужими. Капрал і Ящик були чужими. Країна була чужою.

Що я тут робив?.. Цього я не знав. Але я справді відчував себе чужинцем.

Чужі люди.

Чужі зорі.

Чуже небо…

Переклад з російської.

До брами Інканського комбінату біокібернетики повільно під’їхала чорна легкова машина. Крізь прозорий овоїд кабіни було видно постаті чоловіка й золотоволосої жінки, позад них на відкинутих сидіннях — ноші й масивне тіло когось третього, накритого білим покривалом. Машина зупинилася, але ні чоловік, ні жінка не поспішали виходити. Вони сиділи, мов поснулі чи смертельно втомлені.

Черговий біокібер Августин побачив машину і здалеку впізнав Мартіна Реденблека та професора Ларту Варич. Його здивувало, що вони так довго не виходять, навіть злякало, і він рушив до них запитати, що сталося.

— Добрий день, — сказав кібер і злегка постукав по склу кабіни.

Чоловік з жінкою, здавалось, тільки тепер помітили його, і Реденблек прочинив дверцята.

— Добрий день, любий Августине, — спробувала всміхнутися жінка.

— Хто це? — запитав біокібер, поглядом показуючи на ноші позад них.

Мартін Реденблек та Ларта Варич мовчали. І раптом Августин сам зрозумів, здогадався.

— Це він? — сторожко вимовив. — Дьондюраг? Унікальний виріб нашого комбінату? Легендарний біокібер…

— Так.

— Ніхто з нас не вічний, — зітхнув Августин. — Вам допомогти?

…Опускається прозорий пластиконовий купол, відмежовує мене від світу. Ввімкнулися двигуни енергоблоків — барореторта завібрувала. Свідомість зникає останньою. Але ще не зникла. Я знаю — на моєму обличчі зараз маска вічного спокою. Я нерухомий, як камінна постава. Але ще можу мислити. Спасибі.

Формально усвідомлюю матеріальність прожитого мною. Колись було… Все розпадається на крихкі, гострі уламки… Вже ніколи не допишу своєї останньої книги. А колись же вбачав у цьому сенс усього свого життя. Не иапишу. І в чому ж моя місія? Бути частиною ВІЧНОЇ МАШИНИ? Це теж не просто — бути гідною частиною вічної машини існування, могутньої і надійної, мудрої і жорстокої.

Мені завжди подобалася моя роль у цьому світі. Колись навіть думав про перевагу кіберів над людьми. Вперше прийшла ця думка після зустрічі з професором біології Майклом Армом. Він дивувався, що його дружина нічого не тямить у складних фізіологічних механізмах травлення, проте, це не заважає їй нормально харчуватися, не розуміється на проблемах генної трансформації, але народжує дітей. Професор говорив цілком серйозно, навіть вбачав у цьому якусь дисгармонію матерії. Я слухав його і думав, що біокібер ніколи б не мислив так дитинно раціонально.

Чому я згадав, цього професора в останні хвилини свого існування? Не знаю. Я так і не зміг виробити для себе остаточних еталонів. Збагнув лише: те, що сьогодні видається дрібним і незначним, завтра може осмислитись інакше.

Я щасливий від усвідомлення того, що жодна моя думка не пропаде. Мій центральний аналізатор, блоки пам’яті вивчатимуться в Інканському інформаційному центрі. Все цінне з мого життєвого досвіду буде використано наступними поколіннями.

Відчуваю, як з пористої основи просотується холодна рідина. Мине ще трохи часу, і я буду позбавлений епітеліального покриття, а разом з ним і звичної подоби. Уявляю, як випнеться гофрованими аркадами респіраторний блок, як ворушитиметься великим хробаком довга звивиста трубка мого ензимного тракту.

А в пам’яті чомусь зринув образ старої жінки, яку я зустрів одного разу на Землі. Той образ видається зараз таким значущим, що я хочу, аби він перейшов у спадок тим, хто житиме по мені.

Жінка стояла посеред площі провінційного земного космопорту і тримала в руці великий кошик стиглого винограду. Вона поглядом відшукувала дітей і припрошувала:

— Беріть, дітки, беріть. Він чистий. Я його помила.

На зелених гронах блищали великі водяні краплі.

Жінка була дуже старою. Я зрозумів, що вона пережила останню земну війну. Вона не ображалася, що до неї не підходять, говорила до людей, заклопотаних своїми справами:

— Як арми відступали, підійшов до мене один, дебелий такий, каже: “Ось повернемося — знову все буде по-нашому. Бережіть, люди, що лишається”. Сіли на гравітони й полетіли. І ми берегли. Хто тепер знає робити? Думаєте, все за вас кібери зроблять? А самі собі! Я колись по два ланти носила щодня та сама молола. І все людям віддавала. Крала для людей у клятих фаціїв. Сама сивік їла. І донечку меншу на світі держала. Беріть, дітки, виноград… Він чистенький… Тепер кажете всі — благувата. А синочка мого… О-о-о, якби хоч на фронті, а то трісти вбили. О-о-о, не прощу їм і мізинчика синового…

А потім незвично тоненьким голосом заспівала якоїсь древньої пісні, щось про коня і про дорогу.

Я переглядаю цей спогад, мов відеозапис. І думаю: люди бувають інколи такими байдужими і не хочуть розуміти, здається, найпростішого, не хочуіь відчути й поділити чужого болю. Я тоді підійшов до жінки. Нічого не сказав, просто підійшов, стояв і слухав. Вона довго дивилась на мене, потім мовила тихо: “Дякую”.

А ще пригадую Арміляра, біокібера з десятого земного гідроселектора. Його демонтували лише за те, що він сказав:

— Дурна робота!

Арміляр сімнадцять діб не виходив з селекторної пультової рубки. Лагодив пошкоджений реактор, який кожної хвилини міг вибухнути. Він був прекрасним фахівцем, та коли сказав “Дурна робота” — люди запідозрили серйозні порушення в його центральному аналізаторі. Армілярові треба було просто відпочити. А може, йому ніхто не сказав спасибі за сімнадцять діб пекельної праці. Тоді були важкі часи