Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов

— Давайте прислухаємося ще раз до голосів винуватців нашого сьогоднішнього засідання. Вони вселяють мені довіру, добродії. Прислухаємось…

З-за погаслого екрана доноситься неясний шум, а потім хрипкий голос людини, якій, налевне, довго доводилося лаятися, горлати, командувати просто неба в спеку і мороз, голос, зірваний не вчора і не позавчора, і не співами після надцятої чарки, голос не стільки владний, скільки розпачливий, голос літньої людини, не дуже певної себе:

— А ти не брешеш? Натурально?

Йому відповідає старечий щербатий дишкант:

— Щоб мені очі повилазили, товаришу зав, щоб я крізь землю провалився, не брешу! Сам читав! Ельдорадо — край золотих самородків, просто під ногами, як груші восени, валяються. Нам те золото до лампочки, а от государству… І я прикинув — чим діряві відра заготовляти…

Кінець фрази тоне в страшенному гуркоті — ніби валять на купу бильця старих ліжок, пожмакані бочки, погнуті труби та рейки, іржаві відра, миски, каструлі. Грюкають двері, чути голосок зачеканого хлопчиська:

— Приймайте, дяді… ху… поки дотягли…

Зірваний бас:

— А “здрастуйте” проковтнув? І чого це ти, шпінгалет, без спросу влітаєш в кабінет? А ще в піонерах, мабуть, ходиш! Ох, молодьож, ох, ця мені молодьож!

Юний голосок:

— Даруйте, дядю… Поспішаємо, бо ще до плану ого-го скільки треба залізяччя!

Зірваний бас:

— Ну, от і тягніть. План, натурально, всьому голова. Та ми сьогодні закриті. Санітарний день. Раціо? Раціо!

Юний голосок:

— Як же так? Ми ж, дядю, відстанемо від п’ятого “а”. У них прийняли, а у нас не хочете…

Зірваний бас:

— Не балакай лишнього і ослобоняй кабінет. Санітарний день! Драїмо металобрухт, миємо склотару. Раціо? Раціо!

Двері тихо причиняють, знову чутно громохкання металолому.

— То, кажеш, повно золота там? Гм? От тіко де б його узнать? Самочинно боязко… Ельдорадо, Ельдорадо… Диво, та й годі! Стіки прожив, стіки світу з’їздив, а не чув. Натурально — не чув! Ти тіко ж гляди: нікому-нікому! Жінці, й тій не кажи!

Члени Ради десятьох і всі присутні вислухали запис, потім переклад. Його монотонно зачитав поліглот Ізоль-Гол.

— Згодьтеся, добродію Семирозуме, — іронічно посміхнулася Міс-і-Сіпі, - на конкістадорів, на завойовників ці співрозмовники мало скидаються. Якщо це й авантюристи, то світ ще не знав таких наївних і безкорисливих авантюристів. Багато яхт, ботів, плотів сновигає по океанах і морях із сміливцями, що шукають пригод, але ж ніхто, крім цих, уже не шукає нас. Якщо я не помиляюся, останню експедицію на пошуки Ельдорадо виряджали з Голландії в 1748 році за літочисленням потойбічного світу? Що не кажіть, а з такими чоловіками варто познайомитися, їй-право!

Семирозум, куйовдячи в жмені сиву бороду, і собі мимоволі усміхнувся:

— Мушу визнати, потяг до незвіданого у жінок набагато розвиненіший. А якщо говорити всерйоз, добродійко, Міс-і-Сіпі, то, незважаючи на ваш похилий вік і пристрасну промову, виголошену тут, ви не переконали мене. До речі, де вони зараз?

— Проходять Дарданелли, — повідомив шостий член Ради, доктор Енц.

— Отож, оскільки головую сьогодні я, дозвольте попередньо підсумувати дискусію, — вів далі Семирозум. — Часу маємо вдосталь. Треба ще й ще зважити все як слід. Розіграємо зустріч з ними на моделі. Рівняння з надто багатьма невідомими… Оголошую засідання закінченим. Гарного вам настрою, добродії!

У Києві на Подолі, поблизу Житнього ринку, ще й зараз можна побачити ветху, кольору ошпареної жаби халабуду. Щовесни її ворота, котрі затуляють з вулиці невеличкий двір, заляпують дешевою зеленою фарбою, розведеною на нікудишній п’ятдесятипроцентній оліфі, яку маляри перед вжитком щедро розбавляють звичайнісінькою дніпровською водою. До першого літнього дощу халабуда хвабриться, хвацько потріскує трухлявими, поточеними шашіллю дошками і кожному перехожому тицяє під ніс свою вицвілу саморобну вивіску з цупкого картону:

Пункт прийому утильсыръя!

Принімаюця зросходувані метізи а также старі галоші бомаги газети склобой і прочі спользувані ризинові вєщі і ломи цвєтних металоіздєлій!

Саме тут, любий мій читачу, де, здавалося б, золотом аж ніяк не пахне, і започаткувалася ця воістину дивовижна і воднораз до найменшої подробиці достеменна історія, яку я не міг не закріпити на папері у вигляді суто документальної повісті. Саме тут, у невеличкому дворі, де нахабно лізуть у ніздрі солодкуваті, до млості терпкі випари кінської сечі, прілого ганчір’я і використаного паперу, саме тут і охопило мене одного чудового ранку нестримне, всепереможне творче натхнення. Про ходяча тепер повз халабуду, щоразу побожно знімаю кашкета, згадую добрим словом колишніх її господарів і…

Гай-гай, розчуленість далеко може нас завести! Тим-то мужньо утрімо запізнілу сльозу і тримаймося рятівних фактів невмолимої історичної послідовності.

1 квітня 1966 року завпунктом Панько Федорович Галасун прийшов на роботу, як завше, рівно о 9-й ранку. Настрій у нього був препаскудний. Безпосередніх причин того настрою він і сам не міг би назвати. Звечора ж нічого такого не вживав. Він взагалі принципово такого не вживає. Але про це скажемо пізніше. Весна видалася рання, дружна, метеорологи обіцяли день соаячннй, теплий. Нічого не змінилося і в його кабінеті. Навпроти старого конторського столу з двома важкими подряпаними тумбами так само незворушно блимав підсліпуватим пожовклим дзеркалом диван довоєнного випуску. Дзеркало увінчувало його височенну дерматинову спинку і, очевидно, виконувало суто декоративну роль, бо скористатися ним за призначенням змогли б хіба що гравці збірної баскетбольної Союзу. Панька Федоровича та обставина не турбувала — він і так знав: має поганий вигляд. Хоч у вазі ще не втратив, але обличчя останнім часом якось зжухло, зморщилося, наче суха груша. Очі втратили живий блиск, білки пожовкли, мов оте дзеркало.

Галасун важко зітхнув, співчутливо обмацав очима потрісканий дерматин, перевів погляд на величезний порожній сейф, що