Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов
— Тому так рішуче й заперечую. Це надто небезпечно. Ще рано. Я — проти! Ми не відкрилися посланцям Соломона, не підняли своє забрало навіть перед Уолтером Раллеєм. А вже такої заповзятливості, як він, не виявив, певно, ніхто…
(На демонстраційному екрані спалахує стереоскопічне кольорове зображення Раллея, поета і радника англійської королеви Єлизавети. Похнюплена фізія упертюха. Біла перука. Тугий комірець зеленого сюртуіа підтримує важке підборіддя. В зіницях примружених очей — гарячі жаринки нав’язливої ідеї. Зображення розтає, натомість з’являється сап’янова обкладинка грубої книжки, на ній англійською мовою назва: “The discovery of Ample Rich and Beautiful Empire Gwiana with description of great Citi Manoa. London,1597”2).
Семирозум усміхнувся:
— Його праця. Щось на кшталт подорожніх нотаток. Від першого до останнього рядка — чистісінька вигадка! Але Раллей не такий вже безнадійно наївний мрійник. Дещо вгадав. Вгадав, бо його нестримну фантазію невпинно роздмухувала жадоба до золота. Золото! Зо-ло-то!!! Воно не давало йому спокою, штовхало до нових і нових авантюр. Безконечні мандри, дванадцять років ув’язнення, — експедиції за рахунок державної казни не дали жодних наслідків! — знову подорож, бо знову зумів спокусити королеву казковими заморськими скарбами. І, врешті-решт, невтішний фінал…
(На екрані — ешафот, довкола виструнчилися гвардійці її Величності королеви Єлизавети. Перестук барабанів. Уолтер Раллей кладе голову на колоду. Кат у глухій масці високо заніс сокиру, — х-хек! — і голова поета хряснула на грубо тесані дошки помосту. Перука лишилася на колоді — сокира не взяла туго заплетену на потилиці коротку косу. Чвиркнула кров. Вмить перука стала червоною…).
Переповнені трибуни Форуму важко зітхнули. Жінки затулили обличчя руками, якась юна ельдорадка не витримала, розпачливо зойкнула, і той зойк, помножений луною, боляче ударився об високе склепіння, ніби намагався вирватися на волю.
— Ми не підняли завісу перед відважним Себастьяном де Белькалказаром, пихатим Гонзало Пісарро, перед честолюбним губернатором Венесуели Дальфінгером, перед невгамовними Амеріго Веспуччі і Магелланом, перед сотнями й тисячами голландців, німців, греків, китайців…
(На екрані, звішеному над східними трибунами, миготять з калейдоскопічною швидкістю обличчя, міста, океани, каравели, шпаги і кортики, люльки й мушкети).
— О! Я зовсім не збираюся твердити, ніби все то — наволоч. Серед жорстоких завойовників, конкістадорів, межи явних пройдисвітів, викінчених авантюристів, дурисвітів траплялися і благородні мрійники, і шляхетні зірвиголови, і сміливі першовідкривачі. І все ж ніхто з них не був байдужим до золота. І хоч би там що, а вони ототожнювали Ельдорадо передовсім із золотом. Із золотом!
- І саме тому я категорично заперечую! Допоки золото в потойбічному світі зберігає свою владну вагу, доти мусимо критися. Ви навіть не уявляєте, якими зрушеннями, катаклізмами може обернутися для потойбічного світу наша легалізація — і в економічному плані, і в моральному!
Семирозум шанобливо нахилив голову і сів. Витер носовичком спітніле чоло, провів долонею по шорсткому сивому волоссю. Його вуста тремтіли.
За круглим столом запанувала тиша. Принишкли і всі сто тисяч ельдорадців у місткій чаші Форуму. Стало чутно, як тихо шурхотять вгорі чотири синхрокамери. Засідання Ради десятьох, як завше, фіксувалося на мікрострічку.
Потому підвелася Міс-і-Сіпі, чи не наймолодша (за зовнішнім виглядом принаймні) серед членів Ради. Змалювати її зовнішність важко. Якби можна було з усіх кінозірок Голлівуду і “Мосфільму” скласти якнайдовершенішу комбінацію, все одно та комбінація поступилася б красою перед Міс-і-Сіпі. Чоловіки на трибунах озброїлися бінокулярами.
— Добродію Семирозуме! Уже вкотре ви продемонстрували нам свою розважність, обачність. Я схиляюся перед вашою далекоглядністю, хоч і старша за вас на дев’яносто дев’ять років. Ви користувалися тут фактами з усіх епох. Ніби й не можна дорікати вам упередженістю… Дивно тільки, чому все ж забули про одну досить цікаву стрічку з нашої фільмотеки? А її варто переглянути! Атож, із сімнадцятого століття за літочисленням потойбічного світу. Будьте ласкаві, прошу…
(Екран знову оживає. Берег. Золотий пісок сліпуче зблискує під промінням полудневого сонця, хвиля за хвилею набігає на нього. А ось, ніби з-під води, виринає човен, борти якого обшиті очеретом. Врізається носом у пісок. Ті, що в човні, заклякли на веслах, не поворухнуться, довго не наважуються ступити на сушу. Поволеньки підводяться
— засмагла, аж чорна, у кривавих виразках шкіра туго обтягує ребристі груди, аж напинається на вилицях, на маслаках. Знесилені, змарнілі, ледве тримаються на ногах. На передньому плані високий чоловік у пошматованих кармазинових шароварах. Тримаючись за борт, обережно сповзає у воду, похитуючись, вибирається на берег. Тепер добре видно його голий торс, що навіть за такої виснаженості свідчить про неабияку силу. Чуприна на голові і густа щетина на запалих щоках аж білі — чи то вигоріли на сонці, чи посивіли. Він нагинається, зачерпує пригорщу піску. Зачудовано зводить докупи кущуваті брови. Пісок сиплеться крізь пальці на вичовгані чоботи. Чоловік щось каже своїм одинадцятьом побратимам. Вони одразу ожили, заметушилися в човні…)
— Годії — рвучко підвівся Семирозум, і лице його спотворив біль. Екран слухняно згас. — Навіщо даремно ятриту душу? То була трагедія. Ви ж знаєте — всі вони…
— Всі, крім отого, найвищого, — уточнила Міс-і-Сіпі. На її лице теж набігла тінь смутку, а голос бринів схвильовано, напружено. — і ви, добродію, наскільки мені відомо, від нього ведете свій рід. І, здається ж, не маєте підстав жалкувати, соромитись? Даруйте, що розтривожила вашу душу, даруйте. Але ж якщо тоді знайшлася людина, здатна зрозуміти нас… Минуло жу як-не-як, більше трьох століть! Годі нам задовольнятися самою інформацією про антисвіт, якою б вичерпною вона не була. Вас лякають зрушення, катаклізми? Та чи не здається вам, що ізоляція більше загрожує нам, ніж їм? Ця потворна пошесть на космопігулки і висновки доктора Синапса… Настала пора кардинальних ухвал! Я за контакт! За безпосередній контакт!
Її щоки спалахнули рум’янцем, чутливі крила рівного носа з ледь помітною горбинкою посередині здригалися, а в продовгуватих прорізах — не очі, а двоє збурених голубих озер. Поли туніки розійшлися, тугі чашоподібні груди то напинали, то попускали напівпрозору блакитну блузу.
