Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов
— Шановні володарі! Побратими-роботи! До вас звертаюсь я в цю вирішальну для нас усіх годину як наступник всемогутнього і Всевишнього Кібера. Будьте мужні і не втрачайте самовладання. Мобілізуйте всі свої зусилля, бо на нас чекають нелегкі випробування. Офіційно сповіщаю всіх мешканців раю, всю планету Кібертонію: сьогодні опівдні після нещасного випадку загинув Кібер. Хоча жоден з вас, шановні володарі, не постраждав, готуйтесь до деяких утруднень. Вам доведеться віднині самотужки задовольняти свої потреби. Ми, роботи, змушені покинути рай. Це рішення я не коментуватиму. Воно — єдино правильне. З часом ви самі зрозумієте все…
Далі я не слухав його. Все ясно. Який там нещасний випадок… Тільки кібертонці можуть повірити такій недолугій версії. Підірвали, звичайно, Кібера і тепер змотують вудочки. І мені теж доведеться накивати п’ятами разом з ними. Капсулу забрали. Не чекав такої підступності від Ерудита.
Ерудит знову і знову закликав кібертонців зберігати спокій, запевняючи, що запасів готового продовольства їм вистачить принаймні на кілька місяців, а всім роботам пропонував негайно з’явитись на Центральний майдан імені “Адама”. Остання його фраза стосувалась, безумовно, мене: “Тому, хто знає, до кого зараз звертаюсь, теж прибути на майдан”. Отакої… Не встиг у керівне пір’я вбратись, а вже не просить, а наказує.
Треба діяти. Хтозна, які сюрпризи чекають попереду.
Всіх присутніх кібертонців це звернення приголомшило. Не все вони зрозуміли, звичайно. Але що їх збираються кинути напризволяще, таки утнули. У вестибюлі зчинився неймовірний галас, паніка. Я старався не втрачати самовладання, міркувати логічно. По-перше, що робити з близнюком? Що?
Сказав йому, що негайно вирушаю до Центрального майдану.
— Авжеж, — радісно відгукнувся він. — Іншого виходу нема. Я їду, а ти як собі хочеш.
Звісно, марно було б умовляти його діяти не так, як я. По-іншому мислити він просто не міг. Що ж, хай іде Там буде видно.
Біля під’їзду лікарні ми не застали жодного атомокара. Видно, транспорт кинули на евакуацію. Довелося шкварити пішака. І знову з шарманкою на плечах. В дорозі до нас приєднувалося все більше й більше роботів. Я озирнувся: суне весь медичний персонал на чолі з хірургом. “А як же хворі? — майнуло в голові. — Кинули…”
На майдані, вщерть переповненому роботами, стояв неймовірний гамір. На підніжжі пам’ятника височів Ерудит. Вигукував у рупор якісь команди. Гвардійці з курячими перами в слухових отворах сортували роботів, шикували їх у взводи і роти, які тут же маршем вирушали до узбережжя. У вікнах навколишніх будинків густо стирчали голови кібертонців. Вони репетували, рвали на собі волосся, ридали, не знаючи до ладу, шо сталось, але відчуваючи інстинктивно: сталось непоправне. Неподалік пам’ятника “Адаму” на своєму старому місці височіла капсула. Слава богу. Т епер, коли рай перетворився на суцільну божевільню, вона була мені особливо дорога.
Ми ледве пробились до пам’ятника. Помітивши нас, Ерудит легко зіскочив з постаменту і потис мені руку.
— Поздоровляю! І з одужанням, і з нашою перемогою! Тепер вам нічого не загрожує.
— А кібертонцям? — не поспішав розділити його радість.
- І їм! Якщо, звичайно, поводитимуться розумно. Ми нікого й пальцем не зачепили. І не зачепимо. Тільки добра, добра бажаємо володарям.
— Та бачу. Бачу, до чого йдеться… Лікарню з хворими кинули напризволяще…
— Як кинули?! Неподобство! Я зараз же накажу… Медперсонал має покинути рай тільки після того, як вилікує всіх пацієнтів. А ви не бурчіть. Все буде гаразд… Будь ласка, ось і ваша подруга.
І справді, з натовпу виринула Раїса. Вона була в купальнику, а на голову нап’яла зім’ятий чоловічий капелюх.
— Любчику мій, Гришо. Ми врятовані… Нас чекає острів у відкритому океані… Він, щоправда, не має назви, але ж ти можеш назвати його, як захочеш.
Правду кажучи, зустріч з Раїсою мало радувала мене тепер. Переворот, нахаба-самозванець, розпатлані кібертонці у вікнах… Що воно тільки вийде з усього цього?
Мій двійник тим часом видерся на верхній куб пам’ятника. Натхненно крутив корбу шарманки. Але ось його рука заклякла. Він пошукав мене очима і крикнув:
— Глянь! Он там…
Його увагу привернула патлата голова, то мелькала між антенами роботів. До пам’ятника проштовхувався вождь райського племені. Власною персоною, без почту. Зустріч з ним не віщувала нічого хорошого. Я схопив Раїсу за руку. Сховалися за п’єдестал. Зіскочив униз і мій братик.
— Як вони добиратимуться до того острова? — запитав у близнюка.
— Ерудит сказав: кораблями. А я, якщо захочу, разом з Раїсою можу переправитися в капсулі.
— Дурень! Контрольного ж ключа нема ні в тебе, ні в мене.
— Сам ти дурень. Гелікоптер туди перенесе капсулу.
— А це що за машинерія? — поспішив змінити тему розмови.
За пам’ятником стояла схожа на радар установка.
— Я вже довідався! — відгукнувся близнюк. — АРЕ, Автоматичний регулятор енергоблока. Ерудит сконструював. Буде встановлений на острові. — Еге, та з ним непереливки! Вже починає випереджати мене.
По той бік пам’ятника зчинилась буча. Либонь, Чудотворець репетує… Авжеж, його голос. Цікаво все-таки, чого він хоче. Я обережно визирнув з-за п’єдесталу. Перед носом Ерудита розмахував кулаками червоний, мов печений рак, вождь племені.
— Неподобство! Я півгодини шукав атомокар і змушений був, хай живе моя мудрість, пішки добиратися сюди… Я всіх вас негайно…
— Даруйте, мій володарю, але всі атомокари, в тому числі й ваші персональні, кинуто на евакуацію роботів, — обірвав його Ерудит.
— Вперше чую. Що за евакуація? Хто дозволив, порушувати райський порядок? Я буду скаржитись Кіберу! Я вам покажу!
— Його вже нема, мій володарю. Хіба ви не чули повідомлення?
— Мені доповідали, але я не вірю. Кібер вічний, всемогутній і справедливий. Він захистить кібертонців!
- І все ж його нема. Нещасний випадок. А щодо атомокарів не хвилюйтесь. Закінчиться евакуація — всі вони знову будуть у вашому розпорядженні. Водити їх будете, до речі, самі.
— Що-о-о? — заревів вождь. — Може, захочеш, щоб ми і їсти самі собі готували, і взагалі все робили
