Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник

— Ван Ванич! Ви? Що сталося?

— Та ось… непорозуміння.

Здоровенні хлопці опустили тушу лосеняти біля ганку. Старий єгер похмуро глянув на круглолицього.

— Товаришу директор, — офіційно заявив він, — ось ці… типи убили… Вітьку… Я затримав їх, відповідно до існуючого законодавства.

— Гм. Бачу… Але навіщо ж ти… Такого чоловіка…

— Якого чоловіка? — з болем вигукнув єгер. — Хіба заповідник не для всіх? Хіба закон не один? Тоді і за вбивство людини одного треба розстріляти, а іншого — відпустити?!

— Ну що ти, що ти, Василю Йвановичу, — роздратовано розвів руками директор. — То людина, а то…

— А це — дитя невинне, — тужливо сказав Гук. — Ви ж знаєте, Іване Явтуховичу, що Вітька довіряв людям. Вони його підманили, а потім підло… в упор…

Запала гнітюча тиша. Поважний чоловік, якого називали Ван Ваничем, бадьоро кашлянув, хотів поплескати старого єгера по плечу. Той з огидою відсахнувся.

— Все правильно, — почухав потилицю Ван Ванич. — Помилка вийшла. Закон — для всіх! Тут, бачте… ми не врахували, що заповідник, вийшла така загогулина, занесло трохи вбік. Хе-хе! Азарт мисливський. Хіба я не розумію? Атавізм, древні інстинкти… Що ж поробиш, ми ще не янголи!

— Заповідник тут ні до чого, — похмуро заперечив Гук. — Лосів убивати взагалі не дозволено.

— Я заплачу, — примирливо сказав Ван Ванич. — Заплачу. Ви мені пришліть — скільки, я… я все зроблю… Це все правильно — начальник ти чи звичайна людина, порушив закон — відповідай. Хе-хе! Визнаю, визнаю! У нас тепер перебудова, прискорення, самокритика. Самокритика — велике діло! Ви тільки теє… розголосу не треба…

Директор заповідника схвально й улесливо закивав головою.

— Чудово, чудово, Ван Ванич! Хе-хе! Непорозуміння вичерпано.

— А старого, — вів далі, осмілівши, поважний браконьєр, — нагородити треба. За принциповість, твердість… Тим більше що пенсійний вік почався для нього чверть віку тому. Навіщо ж так мучитися людині? Геройський старий, хвалю! Хех-хе! Але заслужений спочинок давно вже чекає його.

Іван Явтухович усміхнувся очима-щілинками.

— Розумію, Ван Ванич. Ясненько. Нагородимо старого. Авжеж.

Гук поглянув ще раз на докірливе око лосеняти, тяжко зітхнув і мовчки пішов геть від ганку дирекції. Спина його згорбилася, ніби він тримав на ній надмірний тягар. Поважний мисливець-невдаха злобно глянув йому вслід, перезирнувся з своїми помічниками. Один з них — з волохатими, як у горили, руками, фамільярно підморгнув.

— Нічого, Ван Ванич, вибралися на тверде. Доскіпливий старий, з ним так просто не похрюкаєш. Безсеребреник. Та доведеться провчити його, бо життя не буде. Не продихнеш…

Саві снився феєричний сон. Він бачив себе у чорному просторі, а перед ним пливла спіраль Галактики — дивовижна вогняна квітка, що мерехтіла зорями-іскринками. Сава оглянувся, побачив, що безліч таких полум’яних квіточок манили його теплими жаринками з безмірних глибин. Він щасливо засміявся. Напевно, це йому сниться! Згадав, що недавно побував з друзями у планетарії, лекція про будову Всесвіту, про його походження, історію та розвиток схвилювала, спонукала до глибоких роздумів. І ось тепер, у сновидінні, його душа знову прагне відтворити чудове враження. Тільки там, у планетарії, відчувалася неприродність небесної проекції, а тут все було життєво, тривожно, переконливо, подих тайни і глибинної реальності пронизував темно-фіолетову безодню й самоцвіти галактичних спіралей.

Почулася велична музика, ніби мелодійний метроном відлічував ритми вічності. І в потужному потоці того ритму він почав летіти до рідної Галактики. Хто йому сказав, що це його світ? То було тайною, але він знав, що наближається до Чумацького Шляху своїх пращурів, тільки бачить його не зсередини, а ззовні. Здивувався: якою силою летить? Потім усміхнувся: а яке це має значення? Головне — летіти туди, куди притягується серце.

У високості ударив гонг.

Стрімко наблизився Чумацький Шлях. Розсипався на зоряні рукава, на світоносні джерела.

Назустріч летять, летять полум’яні світи-сфери, розходяться врізнобіч — червоні, багряні блакитні, зелені, жовті, сліпучо-білі. Цілий вихор сузір’їв. Вони сплітаються у фігури казкових звірів, птахів, людей. Так ось звідки древні взяли назви для зоряних знаків! Вони бачили те, що узрів Сава тепер. Вони вміли літати поміж зорями.

Органна мелодія супроводжує нестримний потік світів. Здається, що тому потоку нема кінця-краю.

Та ось вдалині вирізнилася жовта зірочка. Спочатку непоказна, вона блискавично наблизилася, виросла, закрила небо, крилами пульсуючої сріблястої корони охопила простір. І відійшла вбік.

Замерехтіла сфера планети — пустельна, непривітна, димляча, покрита цирками і кратерами. Вона подібна до Місяця, але Сава знає, що це — Меркурій. Велетенські тріщини, зловісні провалля, на обрії височать гострі піки гір.

Далі, далі, зупинятись не можна! Тут країна смерті й пекельних стихій, тут ніхто не зустріне, не привітає мандрівника. Ось ще одна планета. Шаленіючі вихори хмар, клекотіння розжарених газів. Це Венера, зоря світанку, богиня любові. Омріяна тисячами романтиків оаза нової раси людей, колиска прийдешньої цивілізації або навіть пристанище життя — вищого, мудрішого від земного. Перші польоти земних розвідників розвіяли міф, зірвали фату краси й надії. Чому так сталося? Може, просто ми заглянули у дзеркало любові й побачили там свій відбиток? Може, інакше й не могло бути?

Сава дивується. Звідки в нього такі думки? Здається, що вітер зоряних просторів вимітає порохняву з його душі й розуму і свідомість пульсує вільно, окрилено, осягаючи такі думки й знання, котрих ніби й не було в звичній пам’яті.

Венера відпливає в глибину простору, ніжно пульсує сріблистим покривалом. І здається Саві, що планета доброзичливо усміхається вслід йому, щось обіцяє, нагадує, кличе…

А поміж зорями вже виростає ніжно-блакитна сфера. Та ні — вона зеленаво-золотиста. Чи аквамаринова, кольору морської води. Це ж вона, прадавня мати богів, титанів і людей. Гея стародавніх міфів, колиска розуму