Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник
Єгер розплющив обважнілі повіки. Дивиться в реальність сучасного дня. Лосю зв’язали ноги, просунули поміж ними палицю. Два здоровенні браконьєри понесли здобич до «рафика», за ними гордо прямував літній чоловік з рушницею — повнолиций, самовпевнений, усміхнений. Вигляд у нього був вельможний і вдоволений.
Гук повільно наблизився з протилежного боку. Зняв рушницю з плеча, звів курки.
Лося кинули на пісок біля машини. Шофер відкрив задні дверцята.
— Оце так здобич! — захоплено почухав він потилицю. — Ну, у вас окомір, Ван Ванич!
— Поганих не тримаємо! — самовдоволено реготнув літній чоловік. — Вантажте здобич, всім перепаде свіжатини…
Браконьєри підняли лося: це була молода тварина, одноліток. Єгер виступив з-за машини. Поважний чолов’яга задрижав. Здоровенні хлопці від несподіванки випустили лося. Закривавлена голова тварини безвільно відкинулася, чорне око втупилося в небо.
— Що вам тут треба? — завищав мисливець, намагаючись оволодіти ситуацією.
Гук тужливо глянув на лосеня.
— Жаль Вітьку…
— Якого Вітьку? — огризнувся браконьєр. — Що ви валяєте дурня? Забирайтеся геть!
— Славне було дитя, — тихо вів далі єгер, — довірливе… бо йшло до людей, бо вірило в людську доброту… брало їжу з рук…
Обличчя поважного чоловіка налилося бурячковим багрянцем.
— У мене… домовленість, — пробурмотів він, втрачаючи самовпевненість. Глянув на своїх супутників, ніби шукаючи підтримки, ті боягузливо одвертали очі.
— Я мушу вас заарештувати, — спокійно сказав Гук.
— Та ви що? — верескнув браконьєр. — Та ви знаєте, хто я?
Він почав ритися в кишені, шукаючи посвідчення.
— Ви — злочинець, — твердо відповів Гук. — Браконьєр. Це кажу вам я, старший єгер заповідника «Надія». Ви — убивця!
— Та я вас! — оскаженіло закричав затриманий, смикаючи рушницю з-за плеча.
— Залиште пушку в спокої! — зі сталлю в голосі сказав єгер. — У мене три заряди: одна куля і два «жакани». А стріляю я без промаху!
«Мисливець» зблід. Його поплічники перезирнулися, розгублено втупилися в землю.
— Покладіть Вітьку в машину, — наказав Гук.
Браконьєри слухняно виконали його веління.
— І не сором вам убивати беззахисне дитя? Падлюки…
— Ми що… ми люди підневільні… наказано… Ми лише піднести що-небудь… шкуру зняти…
— Шкуру зняти, — зблід єгер, і видно було, як на худому обличчі заходили щелепи. — З вас би зняти шкуру! Сідайте! Поїдемо в дирекцію.
Поважний чоловік з готовністю сів на переднє сидіння. Його понурі помічники залізли в «рафик» ззаду. За ними просунувся єгер з рушницею напоготові. Дверцята зачинилися. Машина рушила.
Гук не дивився на браконьєрів. Тяжко було бачити людиноподібні постаті, в душах яких насправді не було нічого людського. Це завжди створювало для старого єгеря нерозв’язну дилему: він знав, що закон вимагає рівного, однакового ставлення до кожної людини, якою б вона не була, але… серце давно вже придбало суворий, неспростовний досвід: вертикальна постать і людське прізвище в паспорті ще нічого не означає, — в глибинних надрах такої істоти можуть діяти пристрасті й сили, що перевершують лють і силу прадавніх доісторичних драконів.
Сонячні промені інколи проривалися в прогалини поміж вітами дерев, світляні зайчики грайливо миготіли у вікнах, падали на мертве лосенятко. Голова звірятка похитувалася, коли машина підскакувала на вибоїнах лісової дороги, і здавалося, що Вітька заснув після смачної паші, повністю довірившись турботам друзів-людей. Лише чорне око докірливо поблискувало, непорушно дивлячись в душу єгера, і в тому мовчанні Гукові вчувалося: «Що ж це ти зробив, Василю? Навчив мене довіряти таким, як ти… і я прийшов до простягнутих рук… а тоді — вогонь і морок! І я вже не прийду… навіть до тебе не прийду…».
Мордаті хлопці сиділи на протилежній лавці, понуро сопучи, дивилися десь убік.
Єгер поклав долоню на голову Вітьки, стримав теплий клубок, що підкочувався до горла. Заплющив очі. І знову багрові кола попливли перед ним, понесли його далеко, далеко, у давно загублені роки…
Похитуються носилки. На них — вмираючий боєць з кривавою пов’язкою на чолі. Піднявся на мить, хотів щось сказати Василеві і знову знесилено впав на спину. Довкола гриміла канонада, наступали кайзерівські війська, червоногвардійці бігли в атаку, відчайдушно лаючись, а Гук схилився над товаришем дитячих літ і намагався вирізнити з агонізуючого белькотання осмислені слова.
— Гордійку, Гордійку… Що ти хочеш сказати? Що? Може, передати щось? Скажи… скажи…
— Квіти… квіти — Гордійко стиснув руку побратима, його вії затріпотіли. — Ти пам’ятаєш? Ми пасли корів… Квіти… і роса… І сонечко… більше нічого… не треба…
Останнє зітхання. І докірливий погляд у глибини синього дивокола. Навіщо? Навіщо?
Гук дав знак товаришам. Носилки лягли на землю. Василь став на коліна перед покійним, торкнувся вустами холодного чола. Поклавши долоню на скляніючі очі, закрив повіки…
Старий єгер отямився від спогадів, застогнав. Голова лосеняти похитувалася біля його ніг. Машина весело бігла поміж сосновими посадками. Ось вона підкотила до арки, на якій красувався напис: «ЗАПОВІДНИК „НАДІЯ“». Зупинилася біля брами, прикрашеної візерунчатим різьбленням.
Гук відчинив задні дверцята, вискочив на пісок.
— Виносьте убитого! — твердо наказав він.
Браконьєри покірно виконали його веління.
— Беріть за плечі!
Вони, крекчучи, підняли лося на палицю, просунуту поміж зв’язаними ногами, згромадили на плечі, понесли. Гук відчинив ворота. Поважний чоловік, залишивши рушницю на передньому сидінні, рушив за єгерем і своїми помічниками до кам’яного рожевого будиночка, що виднівся між заростями бузку,
