Ночівля в карбоні - Віктор Васильович Савченко

…Може, це острів, а, може, й материк. В усякому разі місце моєї теперішньої стоянки має банеподібну форму. А лабораторія стоїть на схилі. Внизу, скільки ока, вода, аж густа від синьо-зелених водоростей. Усе ж багато часу знадобилося природі, щоб від п’яти амінокислот прийти до водорості — майже два мільярди років. Зараз-бо я знаходжусь в єнісейській системі протерозоя. Внизу море, воно живе, дихає — поверхня постійно булькотить. То водорості закачують в атмосферу кисень, якого тут уже 12 відсотків. Температура 28 °C, тиск, як і в нас в антропогені.

…Машина в дії. Дивлячись на чорний морок по той бік ілюмінатора, я пригадав вислів із казки: “Коні в нас прудкі — час переганяють”. Ще й як переганяють! Тільки замість дзвіночків на хомутах раптом залунав тривожний сигнал: “Радіоактивність!”. На перфострічці вимальовується пік з вершиною в 300 рентген. Учителю, мені спало на думку не вимикати приладу, що фіксує рівень космічної радіації. Коли перфострічка потрапить до Вас, прочитаєте по ній всі випадки посилення іонізуючого фону, яких зазнавала Земля. Гадаю, для Вашої теорії катастроф це матиме велике значення… Сигнал обірвався так само раптово, як і почався… Стоп! Я прикипів до шибки. Крізь ілюмінатор видно зелений шар водоростей, який то розмивається хвилею, і під воду, де стоїть лабораторія, на мить вривається яскравий сніп сонячного проміння, то знову змикається, і настає зелений присмерк. Біоаналізатор фіксує наявність амеб й інфузорій. Я весь напружився, помітивши спочатку тінь на дні, а потім і саму медузу, яка похитується під поверхнею. Мирославе Петровичу, це ж нова форма життя! Хижак! Йому вже замало вуглекислоти і сонячного проміння, як джерела енергії… Тривала і досить сильна радіація з космосу пошкодила генетичний код бактерій та водоростей, і ось маємо покручі. Під враженням побаченого на пам’ять спали рядки М. Волошина:

Поїхали далі. За колію нашому “локомотиву” править еволюційна спіраль.

Палеозой, кембрійська система, 570 мільйонів років до наших днів.

Учителю!

В кембрії я опинився надвечір. На обрії плавала половина сонця, решта занурилася в море. Я ще не бачив такого великого сонця. Мабуть, море тому й червоне, що його пронизує тим палом. Сонце прямо на очах занурюється в воду. Не встиг я ще зняти показання приладів про атмосферу та радіацію, як від нього залишилися тільки мусянжеві полиски на хмарах. Місце, де знаходиться лабораторія, знову опинилося високо над рівнем моря, гора тягнеться з південного сходу на північний захід невідомо на скільки кілометрів. Учителю, атмосферні умови вже майже ті самі, що і в нас, в антропогені, отже спробую вийти без скафандра… Теплий літній вечір, тільки сильно смердить сірководнем. В повітрі його менше одного процента, проте сморід неймовірний. Під ногами кам’яниста поверхня, місцями ніби скляна… Швидко стемніло. Внизу світиться море. Я, кинувши за спину рюкзак, попрямував стрімким схилом до берега. Пройшов з чверть кілометра, і тут мою увагу привернуло дивне явище на морі. На горизонті спалахнула блискавка, але не на небі, а в глибині моря. І враз світло від неї перетворилося на криві промені, схожі на крила вітряка, що обертається. Бісів млин на дні моря. Образ цей спав на думку, бо світло, хоч і яскраве, але якесь неживе, холодне. “Вітряк” крутило хвилин п’ятнадцять, а потім зайнялося все море — сині хмари світла заклубочилися до самого обрію, стало видно як удень. Я з подивом помітив, що море почало тікати від берега. За якусь хвилину дно оголилося на кілька кілометрів. Я хоч і стояв високо на горі, але бачив водорості, якихось істот, схожих на корали. Все те “горіло”, ніби його облили спиртом і підпалили. Та раптом на обрії, куди втекло море, з’явилась лавина синього вогню. Вона неслась до берега зі швидкістю літака. В паніці я кинувся назад, на гору, але об щось зачепився і впав. Поки зводився на ноги, стіна холодного вогню заввишки з десятиповерховий будинок, покривши щойно голий берег, з ревінням звалилася на схил гори. Світні бризки того страхіття загугоніли в півсотні метрів від мене. Потім вал знову відкотився, запаливши берег і ту частину гори, куди він дістав, примарним холодним світлом. Я окинув поглядом місцевість, шукаючи камінь, об який перечепився, але його ніде не було. Його взагалі не існувало на моєму шляху. Я впав від сильного підземного поштовху. Не критимусь, те явище мало не зробило мене німим. Якусь мить я стояв, вагаючись — страх штовхав нагору, цікавість до води. Між тим, море влилося в свої межі, “бісів вітряк” щез, тільки все ще клубочилися над водою голубі хмари світла. Я подався вниз…

Марія кинула читати і сказала з серця:

— Який жах!

— Читайте, читайте, — нетерпляче мовив Чумак. — То було цунамі. Тоді вони частіше траплялися, ніж тепер.

— Як плату за страх, — продовжувала дівчина з тривогою в голосі, — отримав усі зразки флори й фауни. Могутній вал устелив ними підніжжя гори на кількасот метрів від берега. Як на велетенському предметному склі, ворушилися трилобіти, завбільшки з мою долоню. Ці істоти перебирали п’ятьма парами двогіллястих кінцівок, точнісінько як мокриці. Голова у вигляді півмісяця з великими фасетковими очима і двома антенами. Доволі тут губок та істот з гіллястим хітиновим скелетом. Останні нагадують курай, проте це тварини, схожі на викопні граптоліти. Та найбільше археоциат — найдивовижнішої форми. Прямі й зігнуті рури, порожнисті конуси й корчі, фігури, що нагадують наші гриби-хрящі, розмірами в межах півтора метра. Часто всі елементи позросталися у дивні абстрактні скульптури. Водяний вал так швиргонув ними, що більшість лежала понівечена, і я міг бачити їхню внутрішню порожнину і складну систему зв’язаних каналів. Ці організми