Ночівля в карбоні - Віктор Васильович Савченко

В купе пахло свіжою постільною білизною, комплекти якої лежали на полицях. Коло вікна сидів чоловік років тридцяти п’яти і час по часі поглядав на двері. До відходу поїзда лишалося всього три хвилини, а сусідів по купе — жодного. Чоловік підвівся, розпустив замок коричневої вельветової куртки і схилився над розкритою книгою. Він так заглибився в читання, що й не помітив, як рушив состав, як повільно поплив повз вікно сірий фасад вокзалу. В його вітражних вікнах, здавалося, вирувала пожежа. То відбивалося в склі проміння призахідного сонця. В коридорі почулися поспішливі кроки й захекані голоси. В купе ввійшла дівчина в синіх джинсах і смугастій безрукавці, за нею — непоказний літній чоловік і худорлявий, довгий хлопець з рудими вусами.

Подорожні привітались.

Рудий молодик і його літній супутник втягли до купе туго напханий рюкзак і, піднявши на руках, силкувалися впхнути в нішу над дверима. Другий рюкзак, зовсім ще новий, нагадував велетенську зелену жабу, що розсілася в коридорі. Його лямки звисали, як лапи. Чоловік у вельветовій куртці подумки тішився з марних зусиль прибулих, мовляв, охляли, чи що, а тоді поспішив на допомогу. Він мав широкі похилі плечі і зріст, як у вусана. Під курткою випиналися тугі біцепси. Рюкзак був важкий, напханий твердими предметами. Другий рюкзак, якого молодик втягнув за лямки до купе, виявився ще важчим. Проте і він опинився в ніші над дверима і вже поблискував звідти двома анодованими застібками.

— Спасибі, — мовив літній чоловік.

Подорожній щось буркнув, мовляв, за віщо ж, і знову сів до книжки. Але читання йому не йшло. Не давали лукаві, а ліпше сказати, зухвалі очі кругловидої смаглявої дівчини. Щось було в неї від школярки, яка ще не навчилася привертати до себе уваги, не виказуючи при цьому своєї зацікавленості. Подорожній закрив книжку і, розширмивши білосніжні фіранки, втопив очі в вікні. Поїзд уже минув передмістя, коксохімічний завод і тепер мчав вздовж лісосмуги, яка час по часі обстрілювала вікна купе вогнем заходу…

— Гіпотетичні аспекти перебігу часу, — почувся тихий голос. Пасажир, повернувши голову від вікна, побачив перед собою літнього сусіда по купе, який, короткозоро мружачись, намагався розібрати прізвище автора його книги:

— О. Замітовський…

— Заміховський, — поправив господар книги.

— Справді, — чоловік кинув на горішню полицю рушник та мильницю і, розсукуючи рукави строкатої сорочки, мовив:

— Дозвольте глянути?

Пасажир у коричневій куртці підвівся, звільняючи місце біля вікна, сказав:

— Сідайте, тут зручніше. Перегорнувши м’яку обкладинку, літній чоловік досить швидко пробіг очима зміст.

— Час, енергія та паралельність існування різних історичних епох, — прочитав він з ледь вловимою іронією в голосі. — Нісенітниця, — сказав твердо.

— З позиції здорового глузду, — озвався власник книги. В словах “здоровий глузд” вчувалася така ж іронія, як у його сусіди при оцінці змісту книги.

Літній пасажир з цікавістю глянув на співбесідника, однак промовчав. Погортавши сторінки, він знайшов окремий розділ і заглибився в читання. Читав швидко. Сухі нервові пальці щохвилі шелестіли сторінками. На довгастому тонкому обличчі весь час вигравала ледь вловима посмішка. Коли б не гіллясті темні судини, що понабрякали під шкірою на скронях, скидалося б, що чоловік розважається збіркою анекдотів чи жартів. Нарешті закрив книжку і продовжував сидіти мовчки, щось обмірковуючи.

— Але ж і конгломерат! — обізвався по якомусь часі. — Тут тобі і філософія, і фізика, і математика, і радіаційна хімія!

— І що ж, ви помітили в тому конгломераті протиріччя? — поцікавився пасажир у коричневій куртці.

— У тому-то й справа — так хвацько все припасовано, що й леза у шпарину не просунеш. Писав талановитий ілюзіоніст від науки. Я, коли читав, вірив.

— Що ж вам заважає вірити й надалі?

— Мабуть, те ж саме, що й моїм опонентам — вірити в ідею геологічного календаря — традиційний спосіб мислення або, як ви щойно зауважили, здоровий глузд, — літній чоловік весь час відбивав нервово дріб тонкими довгими пальцями, ніби то була не книжка, а клавесин. — Коли цю монографію прийняти всерйоз, то маємо вже готові теоретичні підвалини для створення хронос махіна.

— Атож, — погодився власник книги. — Слід лише усвідомити, що вектор часу можна обернено поляризувати в системі від сучасного до минулого. — Він підвівся і, скинувши куртку, повісив її в кутку біля дверей. Крізь батист сорочки проглядався міцний торс.

— Отже, коли повірити Заміховському, — чоловік нарешті перестав вибивати пальцями і поклав долоню на книгу, — то ми, Славко, скоро їздитимемо по зразки порід не на свердловини Донбасу, а в саму карбонову систему, — чоловік тихо засміявся.

— Хоч в архей, — промовив вусань, — аби польові платили. — Він сидів, стомлено розвалившись і випроставши худі довгі ноги.

Власник книги завважив, що у його літнього сусіди густе, зачесане на проділ русяве волосся, широке, без жодної зморшки, чоло, засмагле обличчя. Йому було років п’ятдесят.

У дверях з’явилася провідниця з тацею… Чай був міцний і гарячий. Дівчина відпивала дрібними ковтками, її повні вуста м’яко торкалися берегів склянки.

Літній пасажир між тим знову розгорнув книжку. Згодом він зауважив:

— Щось не второпаю, який саме спідометр пропонує автор до своєї машини часу, — в голосі не чулося більше іронії.

— Уран-свинцевий годинник, — відповів власник книги, обережно відпиваючи зі склянки.

— Дивно, досі цим годинником відміряли час в системі від минулого до сучасного, — нерішуче нагадав чоловік.

На запалих щоках рудого вусаня заграла ґречна посмішка.

— Мабуть, уже існують способи, з допомогою яких можна відновлювати свинець аж до урану, тобто радіоактивний розпад навпаки, — зауважив він.

Літній чоловік докірливо подивився на вусаня.

Проте власник книги, послабивши краватку та розстебнувши комір, відказав незворушно:

— Усе значно простіше. Час вимірюється не в період руху машини, а на зупинках. Тобто